Хрещення Господнє

ХРЕЩЕННЯ, ВОДОХРЕЩЕ, ЙОРДАНЬ, БОГОЯВЛЕННЯ

Хрещення, Водохреще, Йордань, Богоявлення

 

ТІКАЙ КУТЯ ІЗ ПОКУТТЯ!


Завершальним акордом різдвяно-новорічних свят є Голодна кутя, голодний Святвечір чи друга Вілія, що припадає на 18 січня. Як ви знаєте, майже на всій території України готували дві — Багату (напередодні Різдва) та Голодну кутю, щоправда, в деяких регіонах, зокрема на Поліссі, була ще й Щедра (в переддень Нового року).

Щодо назви «Голодна кутя» є кілька думок. Одні дослідники вважають, буцімто походить вона від того, що протягом дня, аж доки ввечері не посвятять воду у церкві, люди говіли. Це, на мою думку, звучить не дуже переконливо, оскільки так вчиняли і на Багату кутю. Більш ймовірним твердженням є те, що на другу Вілію вже не закликали вечеряти стятих душ та Щедрого бога — звідси й назва Голодної.

Як і на Багату кутю, на Голодну готували лише пісні страви, але в меншій кількості. Що стосується обрядів, то слід зазначити, що в різних регіонах України вони дещо відрізнялися один від одного, а подекуди навіть були протилежні.

Скажімо, в одних випадках Дідуха спалювали на Маланки, або вночі чи вранці Нового року, в інших — частину обрядового снопа тримали до Голодної куті. Як тільки споночіло, його виносили на толоку або в садок і підпалювали, «щоб теплий дух накликав весну». Потім дівчата збирали попіл і розсівали його на городах, «аби огірки родили».

Ввечері в церквах робили відправу і святили «вечірню воду», яка вважалася значно кориснішою «від всякого лиха», ніж навіть «йорданська».

Для цього готували спеціальні коновки, пишно уквітчували їх безсмертником і васильками, а в пасічницьких родинах сукали обрядові свічки — трійці. Повернувшись з відправи, господар робив з кількох колосків чи цілющих трав кропило, наповнював миску свяченою водою і разом з сином, що запасався крейдою і пиріжком, обходили всі господарські будівлі: там, де скроплював батько водою, підліток малював хреста і відкушував шмат пиріжка.

Подібне робили і з реманентом — возами, боронами, плугами. Потім вертались у хату, скроплювали свяченою водою двері, віконниці, мисники, і так само ставили на них хрести.

У багатьох місцевостях протягом усіх Святвечорів господиня збирала по ложці різних страв і розмішавши їх з борошном та дрібним сіном, віддавала худобі, приказуючи:
— їж святу їжу, здорова будь, як ця весна, що йде до нас, плодюча будь, як земля, і ніяка лиха сила не вчепиться до тебе!

В інших регіонах, як це стверджує П. Чубинський, пекли спеціальний пиріг — хлібину, на якій зверху мав бути виліплений хрест, і ввечері йшли до стайні, розігруючи такий діалог:
— Хто йде?
— Біг!
— Що несе?
— Пиріг!

Зайшовши, розламували його і віддавали худобі.

Пасічники одвідували омшаники, скроплювали вулики свяченою водою, малювали хрести і рекли:
— Мухи Божі, горопахи цілоденні, здоровимо вас усі ми зі святом; зиму виганяємо, лихі сили в голоді лишаємо, вас святою водою та сонячною крейдою від усього злого обороняємо... Бджілки, ви мухи Божі, кроплю вас, хрещу вас на рої, на віск, на мед — щоб в обійсті сідали, мед збирали і добре зимували!

Залишки від куті віддавали курям, «щоб добре неслися». Загалом вважалося, що на Богоявленський вечір не можна голосно скликати курей, бо як почує сусідка із злим оком, то подумає про себе: «Твої кури, мої яйця!», а тоді птиця нестиметься у її сідалі”.

Потім в окремий горщик складали недоїдки од вечері — «по три ложки для долі». Її віщуватиме той, хто останнім прийде з Йордану, себто з Водохрещі. А тому всі, хто наступного дня йшов до річки на посвячення води, намагався якнайшвидше прийти додому.

Як і годилося, вечірню трапезу починали і завершували кутею. Під час вечері влаштовували цікавий обряд «закликання морозу». Як відомо, хрещенські морози під цю пору досягали апогею.

Перед тим як почати їсти, господар брав ложку куті, підходив до вікна (іноді прочиняв кватирку) і тричі проказував:
— Морозе, морозе, йди до нас куті їсти! А після паузи знову:
— Не йдеш? То не йди ні на жито, ні на пшеницю, ні на всяку пашницю!

Іноді хазяїн виходив на вулицю і запрошував:
— Морозе, морозе, йди до нас вечеряти, та не морозь наших коней, биків, курей, свиней, жита і пшениці! А якщо не йдеш, то йди собі на жіноцьку цибулю!

Особливо захоплюючим це дійство було для дітвори. Вона припадала до вікон і на всі голоси запрошувала мороз на вечерю.

Після цього починався інший обряд — «проганяння куті» (де-не-де це робили на Різдвяний день — 21 січня). Прихопивши макогони, одні члени родини виходили на вулицю і стукали ними у ворота і тини, вигукуючи:
— Геть, кутя, з покуття, а ти, узвар, іди на базар!
Інші брали горщики, в яких варилася кутя, і, проказавши те ж саме, розбивали їх об ворота.

Не стояли осторонь і діти. Вибігши, вони постукували паличками в причілковий кут і накликали:

Тікай, кутя, із покуття, 
А ти узвар — іди на базар,
Паляниці, лишайтеся на полиці,
А Дідух — на теплий дух.
Щоб покинути кожух!


Якщо в селі були мисливці, вони робили по три постріли. На Дніпровських порогах, зазначав етнограф Й. Новицький: «Запорожці після вечері виходили зі своїх паланок і вчиняли гучну стрілянину, а наступного дня, як святили на Йордані воду, палили з пушок».

По завершенні обряду «проганяння куті» батьки «підсмалювали чуба» своїм синам, «щоб вовків не боялися». Взявши головешку у руки, доторкувались нею до кінчиків волосся. Чи не звідси приказка «Ти ще не бачив смаленого вовка»?

Існує чимало переказів і про те, що напередодні Водохрещі, як і напередодні Нового року, Бог дає тваринам людську мову. Їх ми знаходимо у збірниках В. Гнатюка, М. Драгоманова, О. Воропая та інших дослідників.

Найдохідніший варіант — це розмова домашньої худоби між собою під час годівлі її господарем. Якщо прислухатися, про що ведуть мову без'язикі воли, а робити це великий гріх, то можна почути про свою переважно нещасливу долю. Зокрема, скільки залишилося жити хазяїнові.

У збірнику, що його уклав В. Гнатюк, мовиться, що ґазда знехтував такою засторогою, і те, що він почув, справдилося:
«Нам добре в нашого господаря,— мовила одна до одної тварина,— але ми його завтра повеземо на цвинтар...»

Тому люди ввечері на Голодну кутю намагалися не затримуватися у корівниках після того, як наповнювали ясла.

Таким чином обрядом «проганяння куті» завершується один з найпоетичніших і найцікавіших святково-обрядових циклів — різдвяно-новорічний. Відтак зимовий перепочинок вже закінчувався — селяни налаштовувалися на близьку весну, майбутні весняні роботи і врожаї.

Тому і примічали: як на Хрещення Господнє або Голодну кутю темно, то вродить гречка, а коли яскраві зорі — буде щедрим приплід на білі ягниці. 

Жіноцтво тим часом думало про рукодільництво — «адже треба поспішати шити, прясти, ткати, бо скоро Великдень». Та й робота не чекала: до початку весни треба обов'язково наготувати нового полотна.
— Тікай кутя із покуття! — святкуванню прийшов кінець.
 

ХРЕЩЕННЯ, ВОДОХРЕЩЕ, ЙОРДАНЬ, БОГОЯВЛЕННЯ


ТРІЩИ НЕ ТРІЩИ, А ВЖЕ МИНУЛИ ВОДОХРЕЩІ!


З церковних відправ мені найбільше запам'яталися ті, що правляться 19 січня — на Водохреща, Йордан, Богоявлення Господнє або Хрещення Господнє. 

Рано вранці — до церкви, що в сусідньому селі, шість з гаком кілометрів,— зодягшись у святкову одіж, ми родиною вирушили на відправу.

Тато не забули прихопити із собою трійцю — вигадливо зроблену напередодні свічку, мама взяли бутлика, а я похідну карафку.

Перші повоєнні зими були багатосніжними й суворими. Дорогою то там, то там чулися людські погуки, порипування снігу: поодинці й гуртами стікався люд до «Йордану», щоб запастись на увесь рік водохрещенською джерелицею, яка вважалася вельми цілющою.

Її вживали при різноманітних хворобах., змазували суглоби й хворі місця на тілі, лікували породіль при пологах, дитячий переляк, напували корів, коли вони отелювались, скроплювали від злих духів стайні, оселі та ниви при першому весняному засіві тощо.

У кожній хаті протягом року мала обов'язково стояти під образами пляшечка з йорданською водою. І що цікаво: вона ніколи не застоювалась, завжди була свіжою і придатною для вжитку.

Аж ось і місток через Кам'янку. На широкому плесі, скованому міцним льодом, возвеличувався хрест, що його випиляли сільські парубки з льоду й прикріпили в сніговій шапці.

Він навіював острах — облита буряковим квасом фігура, мовби була скроплена кров'ю. Поруч з хрестом стояв престол, також зроблений з льоду й обвитий сосновими гілками — це були так звані «царські врата».

На відправу в церкві ми припізнилися, і процесія, супроводжувана священиком та півчою, вже простувала до річки. Статечні люди несли хоругви й дерев'яного хреста.

Я та й усі присутні уважно стежили, чи не пролетять поперед хоругв птахи, бо за повір'ям, якщо з'являться горобці, то буде велика смерть на дітей, коли ж граки — на молодь, а гуси — на літніх людей. На наше щастя, все було спокійно.

Довкола ополонки вже стояли люди, чекаючи на відправу. Після молитви священик, нахилившись, тричі вмочив у воду срібного хреста, а дяк прихилив свічки. Хор тим часом заспівав величальної «Величаєм Тя, Живодавче Христе».

У цю мить над нами один за одним випурхували голуби, що їх спеціально принесли селяни. Зробивши кілька кругів, вони полетіли геть, а мисливці, що прийшли з рушницями, вчинили несамовиту стрілянину.

Од несподіванки я позатуляв пальцями вуха. Ненька нахилилися до мене, прошепотіли:
— Дурненький, не бійся. Це так треба, щоб застріляти Коляду. Патрони у них пусті, лише наповнені клейтухом. Дивися, он тато вже піймав кілька шматків паперу — «то для бджіл добре, щоб чужі не заїдали».

Озвичаївшись, я побачив, як люди кинулись до ополонки, щоб якнайшвидше наповнити посудини цілющою водою. Просовуючись між ними, я також намагався не відстати, аж доки мама не схопили мене за полу:
— Обережно, бо там слизько. Не дай Боже, ще в ополонку впадеш. Колись тут такий випадок був — впав хлопчик і зник під льодом, аж весною знайшли біля греблі...

Кілька чоловіків, стоячи біля води, остерігали нетерплячих паломників. Набравши свячениці, ми одійшли вбік, тут же посмакували нею, а потім ненька змастили мені цією ж водою очі — «щоб добре бачили», вуха — «аби чули тільки гарні слова» та лоба — «щоби мудрою була голова». А вже вдома пообіцяли, що обітруть ще й тіло, щоб здоровим було, як вода...

Через деякий час до нас підійшли і тато, тримаючи в руках запалену трійцю. Три вогники, полохливо похитуючись на морозяному повітрі, віддавали приємним восковим запахом.

Тим часом біля ополонки, роздягнувшись, два смільчаки скочили у воду, занурились по шию й тут же вилізли. Обтерши мокре тіло, що парувало на морозі, надягли одіж і дременули додому. Як я дізнався, що той, хто скупається на Йордана — «бо в цей день хрестили Ісуса»,— протягом року не хворітиме.

Йдучи назад, я помітив, що нас одна за одною обганяють дівчата.

— Бачте, як поспішають,— усміхнулися тато.— Хочуть якнайскоріше вийти заміж. Яка перша принесе додому свячену воду, та матиме щасливу долю...

Не заходячи в оселю, ми з татом одразу ж обійшли тік і корівник, окропили хату. Мама тим часом виставили на стіл пісні страви, і смачний дух залоскотав нам ніздрі, адже ми ще не їли. Скуштували ще раз свяченої води, сіли за стіл.

Тато при цьому сказали:
— Ну що ж, сьогоднішнім днем проводжаємо зимові свята. Дай Боже, діждати при здоров'ї та злагоді їх і наступного року!

Спочатку скуштували пісних, а потім і скоромних страв. Тато з мамою з цієї нагоди підняли тост, а мені залишилося поринути у сумні спогади, що так швидко зійшли ці веселі різдвяно-новорічні свята — з колядками і щедрівками, з вертепними дійствами: Колядою, Маланкою, Козою, засіванням, Дідухом, проганянням куті і закликанням морозу на вечерю, всілякими ворожіннями та прогнозуваннями...

Усі ті дійства, що запам'яталися з дитинства, на все життя залишили незгасну пам'ять про загадковий і дивовижний світ, казкову феєрію, оповиту високою поетикою духовного самоочищення.

Стосовно походження свята Водохрещі, існує кілька думок. Одні дослідники, зокрема О. Воропай, вважають, що Йордан — «це чисто християнський звичай, що прийшов до нас в Україну із християнством і зайняв одне з найпочесніших місць серед традиційних свят нашого народу».

Натомість С. Килимник дотримується думки, що це свято, певною мірою, випадає з різдвяного циклу, мовби стоїть осторонь. Воно сягає корінням у Дайбозькі часи і було колись присвячене «чистителю і святителю давнини — воді, вигнанню зими та вшануванню і прискоренню приходу весни».

Справді-бо, цілий каскад обрядових дій — освячення води, випускання голубів чи інших птахів, «застрілювання Коляди» як злих сил зими,— мало символізувати поворот сонця на весну.

Зрештою, освячення води — обряд безпосередньо Дайбозький, але його первісна назва «Водохреща» пізніше замінилася на християнську «Йордан», себто на назву річки, водою якої хрестили Ісуса.

Попередній термін свята ми знаходимо вже в Іпатіївському літопису під 1148 роком, де записано: «в неділю по Водохрещах». Існує безліч легенд та переказів про те, що опівночі «вода перетворюється у вино», про те, що у древньому Києві щороку на Водохреща до Дніпра сходилося майже все населення як на велике свято — освячення води, а найспритніші юнаки прагнули неодмінно скупатися одразу після дійства.

У процесі реформації християнства створився своєрідний симбіоз нового зі старим, а тому у визначенні витоків того чи іншого обряду ми маємо чимало ускладнень.

Як слушно зауважує Ф. Колесса: «Це питання, вирішення якого тим трудніше, що на слов'янському грунті наступило поплутання християнських та апокрифічних елементів із пережитками перед християнського світогляду, наслідком якого було й перенесення мітологічних зображень на християнських святих (Юрія, Миколу, Василя, Іллю) і творення нової, християнізованої мітології».

Проте за давньо Дайбозьке походження цього свята говорять і регіональні обряди. На Гуцульщині, наприклад, існував звичай, коли хлопці на Водохреща водили своїх дівчат до ополонки, «щоб ся умила і красна була», а в інших місцевостях по обіді юнки самі йшли до річки вмиватися.

Цікаві обрядові сюжети зафіксував у центральних губерніях України і П. Чубинський. До Водохрещі жінки намагалися не полоскати у воді білизни, «бо там чорти сидять і можуть вчепитися».

Вважалося, як тільки священик опускав хреста у воду, то вся біснувата й нечиста сила вистрибувала геть і залишалась назовні доти, доки котрась із жінок не приходила прати. Тоді вони знову пірнали у воду. Тому протягом тижня по Водохрещі жінки не ходили з білизною до річки, «щоб більше вигибло нечистої сили од йорданських морозів». Загалом до Водохрещі — протягом усіх трьох свят — жінки не ходили й по воду: це мали робити лише чоловіки та парубки.

По обіді на Хрещення Господнє або Водохреще, як уже освятилася вода, на Лівобережній Україні парубки розігрували «орден» — хрест з льоду. Між двома сусідніми селами або кутками одного села вчинялася бійка навкулачки — який гурт перемагав, тому й залишався «Йорданський хрест».

На всьому терені України на Водохреща уже не колядували. Натомість священик обходив своїх парафіян, окроплював водою житло і малював хрести на дверях.

Проте на Буковині, як засвідчує Я. Головацький, парубки обходили односельців і співали їм величальних пісень:

Гей, ти, пане господарю,
Щасти, Боже, із Йорданом,
І з водищев, і з царицев,
З усім домом, з усім добром,
І з твоєю дружиною,
І з твоєю челядкою,
І з синами-соколами,
І з дочками, як чічками.

Господарю, як королю,
Щасти, Боже, з усім двором,
І з челядкою багатою,
І з роями, і з ланами,
І з сусідами, і з панами,
І з Господом Христом Богом,
На здоров'я, на літ много!


На Полтавщині теж існував цікавий обряд. Господарі виводили на вулицю молодих лошат та волів, щоб об'їздити — привчити до майбутньої роботи. Їздили верхи на конях доти, доки тварина не спітніє, а тоді кропили її свяченою водою. Подібний обряд — запрягання в сани молодих лошат та волів, так зване «гуртове об'їждження» — влаштовували в деяких селах і на Новий рік.

У народі свято вірили, що з того часу, коли пролунали перші постріли при «розстрілювані Коляди», вовки полишали тічки і розбігалися по своїх барлогах. Тому, коли в лісі і зустрінеться хижак, йому потрібно сказати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані кропили?» — і він, злякавшись, кинеться геть.

На Водохреща, як і на попередні свята, уважно спостерігали за навколишньою природою, щоб передбачити майбутній врожай.

І Коли на Водохреща риба табунами ходить — на рої добре.
На Водохреща день теплий — буде хліб темний.
Якщо похмуро — хліба буде вдосталь.
Йде лапатий сніг — на врожай.
Коли на Водохреща випав повний місяць — бути великій біді.
Удень йде сніг — на врожай гречки: вранці — ранньої, в обід — середньої, а ввечері — пізньої.
Під час освячення води йде сніг — добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.
Якщо на Водохреща день ясний, сонячний, то хліба будуть чисті, а якщо похмурий, небо вкрите хмарами — у колосках буде багато «сажки».


Попіл після різдвяних свят не можна зберігати ні в хаті, ані в дворі, «бо буде пожежа». Ввечері на Хрещення Господнє або Водохреща його треба винести на річку і висипати на лід.

Найміцнішими, як уже мовилось, вважалися йорданські морози. «Яскраві хрещенські морози,— казали з цього приводу,— городять білі ярки». Але невдовзі вони почнуть слабнути, бо «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі».

Василь Скуратівський  "Дідух".


специально для dna.com.ua