Святого Власа

Святого Власа СВЯТИЙ ВЛАС ЗБИВАЄ РІГ ІЗ ЗИМИ


 
День пам'яті Святого Власа припадає на 24 лютого
 
Із впровадженням християнства на наших землях чимало Богів — покровителів людей або ж зовсім зникло, або ж їхні функції перейшли до нових святих.

Скажімо, більшість дослідників дохристиянських вірувань вважають, що основним охоронцем домашніх тварин є весняний Юрій (святкують 6 травня), який перебрав повноваження дайбозького Велеса.

Справді-бо: традиційно на це свято віддавали пошанівок не тільки пастухам, котрі вперше споряджали череди, а й рогатій худобі та коням.

Оскільки про це буде окрема розповідь, я не зупинятимусь тут детально. Скажу тільки, що з домашніми тваринами пов'язано ще одне свято — день святого мученика Власа, що припадає на 24 лютого.

Одна з легенд оповідає, що Влас жив у IV столітті. Він постійно допомагав і лісовим звірам, і бідним людям. Коли в однієї бідної вдови ненажерливий вовк викрав останнього кабанця, святий заступник одразу ж повернув покражу.

Більшість дослідників вважають, що не весняний Юрій, а саме Влас є християнським наступником дайбозького Велеса.

Це підтверджує і текст договору між русами та греками, що датується X століттям: «...даимьем клятву от бога, в его же веруем, в Перу на и в Волоса, скотья бога».

Подібні свідчення є і у «Слові о полку Ігоревім». Зрештою, ми знаємо, як жорстоко розправилися наші предки з дайбозькими статуями за наказом Володимира Великого. Одні з них розбивали прямо у пантеоні, інші кидали в Дніпро, а Велесову (про це мовиться в «Повісті врем'яних літ») тягли під супровід образливих вигуків до Почайни і там потопили.

Чому «скотій бог» викликав таку немилість у недавнього ініціатора пишного пантеону Володимира — лишилося загадкою. Очевидно, тут відіграло роль місце, яке посідав давній бог у святковій ієрархії, адже Велес належав до верховних святих. Що б там не було, але народна пам'ять зберегла цього покровителя тварин у обрядах.

До речі, на Волині таке опікунство за сільськими тваринами приписувалося й Харлампію, свято котрого відзначають напередодні Власа (23 лютого). П. Чубинський у свій час зафіксував, що на Київщині святий Харлампій є «покровителем свійських тварин... В тих господарів, які святкували цей день, тварини будуть у доброму стані».

Особливо чимало легенд, пов'язаних з Власом, збереглося на півночі Архангельщини, де найдовше протрималися дохристиянські вірування (тут, до речі, свого часу було записано і билини київського циклу).

Як засвідчує І. Снегірьов, у минулому столітті пишно святкували при церквах святого Власа. Там відбувалася урочиста служба, на яку парафіяни зносили продукти тваринного походження, зокрема масло, і складали біля ікон святого. Звідси й поговірка: «У Власа і борода в маслі».

Але не менш урочисто відзначали цей день і в Україні. Літні люди подейкували, що Влас у цей день пильно наглядає за тваринами, а тому чоловіки нагадували своїм жінкам:
— Дивіться, молодиці, щоб завтра принесли раненько водиці з криниці!

Цією водою наповнювали пляшечку, вкидали туди шматочок воску зі страсної свічки і ставили на покуть, де вона мала перебувати три дні. За цей час Влас, начебто, освячував її. Потім частину води виливали в криницю, а рештою скроплювали тварин.

Крім того, господарі, у яких було чимало худоби, спеціально замовляли молебень, після якого з іконою та святою водою йшли до корівника, щоб благословити тварин. Під час молебну освячували й свічку, якою потім лікували хвороби горла.

На Херсонщині в цей день відзначали так званий «Бабський празник». Жінки не працювали, винятком було — намикати три мички клоччя,— «щоб ними підкурювати корову й теля».

Під обід молодиці йшли до шинку і «замочували корів, щоб були лагідними». Повернувшись додому, днищами (пристрій, в який застромлюється гребінь) «били» своїх чоловіків, «аби вони були ласкавими до дружин», та волів, щоб «слухалися господаря».

До речі, на Київщині, Чернігівщині й Полтавщині селяни намагалися не запрягати волів у п'ятницю, «бо хто їх запрягатиме в лютневу п'ятницю, то в того вони або подохнуть, або ж руки повідсихають у хазяїна».

Здебільшого після Власа вже наступав піст, а отже, й закінчувалися весілля. З цього приводу казали: «Після Власа Олеся на заміж не ласся».

Крім того, з цим святом пов'язували і закінчення зими: «Прийшов Влас,— мовить прислів'я,— з печі злазь» чи «Пролив Улас олії на дороги — пора зимі забирати ноги», тобто якщо цього дня відлига, то морозів більше не буде.

Саме з цієї нагоди на Чернігівщині та суміжних районах Київщини вважали, що Власові морози — останні потуги зимових холодів, бо «Святий Влас збиває ріг із зими».


Василь Скуратівський „Дідух”




специально для dna.com.ua