Колодій

КолодійНЕ ЖЕНИВСЯ ЄСИ, ТО КОЛОДКУ НОСИ

 
У 2017 році свято Колодія відмічають з 12 по 18 лютого. 
 
Швидкоплинність часу, духовна ущербність, викликана роздвоєнням моралі, примусове, а опісля й несвідоме зречення національних традицій, призвели до того, що підростаюче покоління залишилося без історичної пам'яті.

На крутих і довгих життєвих вибалках ми розтрусили безцінні скарби, що припали пилюкою років. І коли, нарешті, прийшов час збирати це неоціненне багатство по невеличких крупинках, то виявилося, що золотошукачів не так уже й багато...

Серед традиційних українських обрядів, які вже одійшли в минувшину, особливе місце належить унікальному, як за формою дійств, так і символікою, звичаю, що мав найпоширенішу назву «волочити колодку».

Вперше цей термін увійшов до писемних джерел чотири з лишком сторіч тому, хоч, на думку багатьох дослідників, пін сягає своїм корінням у дохристиянські часи чи навіть до матріархату, оскільки в ньому чітко простежуються елементи глибинних рудиментів — «законодавцями» колодок були не чоловіки, а жіноцтво.

Обряд Колодки чи Колодія відзначали напередодні Великого посту — останнього тижня м'ясниць. Це був, власне, завершальний термін, коли ще можна було справляти весілля. Практично ж їх уже не організовували, оскільки на сиропусну вже обмежували скоромну їжу — вживали переважно молочні страви, передусім вареники з сиром та маслом (звідси й Масляна).

На хлопців, котрі не встигли оженитися, чекала «жіноча кара» — Колодій.

У давніші часи цей обряд тривав протягом тижня. Кожен день мав свої іменні наклички.

За свідченням П. Чубинського, в понеділок «колодка народилася», у вівторок «хрестилася», в середу — «похрестини», в четвер — «помирала», в п'ятницю її «хоронили», а в суботу — «оплакували». Відтак, зауважує вчений, у неділю, останній день перед Масляною, молодь «волочить колодку». Жінки йдуть по домівках і прив'язують дівчатам та хлопцям невелику паличку до ноги, як кару за те, що не взяли шлюб в останній м'ясоїд.

Основними дійовими особами цього обряду були жінки. Заздалегідь домовившись, вони в понеділок зранку збиралися в шинку, «щоб поколодувати». Облюбувавши найпочесніше місце, одна з молодиць клала на стіл палицю (за колодку могли слугувати звичайне поліно чи кийок), а решта по черзі обкручували її полотняним шматтям й окликували:
— Наша Колодка народилася!

Після цього, замовивши горілки, виголошували тости й вітали одна одну з «народинами». Сповита колодка мала лежати аж до суботи. Всі ці дні шинок одвідувало жіноцтво, щоб вчиняти обряд «від народин і до похорону».

Колодія 9–14 лютого 2015


В понеділковий вечір обходили ті родини, в яких хлопці (почасти й дівчата) не шлюбувались. Покаранням було — прив'язати матерям до ноги символічну колодку, «що не оженили своїх дітей»; за звичаєм, той, кому присуджено таку кару, не мав права знімати колодки доти, доки не відкупиться, тобто поставить могорич.

Все це, зрозуміла річ, носило передусім жартівливий характер.

«Підпивши», гурт співав:
Масляна, воротися,—
До Великодня простягнися,
Від Великодня до Петра,
А від Петра та до тепла...


Наведений вище обряд найвідоміший. Але в різних регіонах України були свої специфічні відмінності.

Скажімо, на Полтавщині жінки, які приходили в шинок, приносили вже готовий, прибраний Колодій. Одна з них несподівано клала на стіл сповите полінце, а решта голосно викрикували:
— Народився Колодій, народився! — і, взявшись за руки, тричі обходили довкола з вигуками та піснями:
А вже наше дитя народилося,
А вже дитя на світ божий та й з'явилося!

Потім робили складчину з принесеного із собою сиру, вареників, масла, яєць і горілки. При цьому в кожної жінки були готові невеличкі колодочки; якщо в цей час заходив хтось з чоловіків, то йому тут же чіпляли виріб, за що він мав одкупитися медівкою чи горілкою. Розваги тривали до пізнього вечора.

Перед тим як розійтись, молодиці знову пеленали Колодія пелюшками, взятими з трьох родин, де є немовлята, і, прикривши оповивачем, йшли з піснями по домівках.

Наступного дня до корчми вже сходилося більше людей, приходили й чоловіки. їм тут же чіпляли маленькі колодки і вимагали відкупної.

Колодія 9–14 лютого 2015


Завершувалася вівторкова дія тим, що гурт, вирушивши з корчми, обходив односельців, переважно бездітні подружжя, а також батьків, що не пошлюбували синів та дочок протягом останніх м'ясниць. За традицією «винуватці» заздалегідь готували почастівок, щоб у такий спосіб відкупитися від Колодія.

Крім батьків, жіночі гуртки «карали» й хлопців. Якщо батькам прив'язували колодочку до лівої ноги, то парубкам і дівчатам — на ліву руку або до пояса. Пізніше замість колодки робили китиці з вовни чи кольорового паперу.

Подібний обряд існував і в дівочих гуртах. Юнки йшли до хлопців і чіпляли колоду-китицю тому, «хто залишився парубкувати». Але переважно так вчиняли з тими, від кого сподівалися старостів.

Хлопець мусив відборгувати дівчині заздалегідь придбаним намистом, стрічками чи хустиною. Натомість юнка зобов'язана була на Великдень «віддати колодку» — подарувати у вишитій хустинці кілька писанок. «Колодкові взаємини» завершувалися тим, що хлопець замовляв музику і обоє танцювали.

Деінде в такий спосіб «карали» і дівчат. Тим юнкам, які перебирали женихами і не встигли пошлюбитися, також чіпляли символічного Колодія.

Колодія 9–14 лютого 2015


Дівчата, як і хлопці, знаючи давні звичаї, намагалися в ці дні якомога менше бувати на людях. Але їх все-таки відшукували.

Покараному синові батько — іноді жартома, а нерідко й усерйоз — вичитував:
— Так тобі й треба! Не хотів слухати батька, не хотів женитися, тепер тягни колодку. Думалося весілля справляти, а довелося колодки відкупляти...

Ненька ж казала дочці:
— Так тобі, дочко, й треба: не заслужила молодого, тепер тягни Колодія!

Загалом такі обрядодії носили повчальний характер, адже зосереджувались на тих, хто не одружився або не мав дітей. Бо скріпленню нової родини та вихованню дітей віддавалась особлива увага — це був непорушний суспільний закон, своєрідний культ подружнього життя.

І хоч дійство Колодія носило обрядовий з жартівливим відтінком характер, усе ж за ним стояла глибока моральна ознака. Про це красномовно підтверджує поки що єдиний зафіксований у нашій періодиці звичай, що його подав С. Килимник.

Оскільки це справді рідкісний, але такий, що має глибоке коріння національної традиції нашого народу обряд, то я наведу його повністю.

У Варві на Полтавщині, як оповідала авторові літня жінка Мотря Федченко, водився такий звичай Колодки: коли в селі з'являлося позашлюбне дитя, хоч це було в усій Україні рідкісним явищем, жінки дізнавалися, хто саме був батьком немовляти. Тоді на Колодія молодиці йшли до того парубка, брали його силоміць із собою, а на руки клали сповиту колодку. Проходячи по селу, завертали у двір дівчини-покритки. Тут чіпляли йому до ноги колодку, змушували вклонитися знедоленій дівчині та поцілувати дитя. Парубок мав право зняти колодку тільки на другий день, але поперед цим відкупитися у жінок та зробити подарунок дитині чи дати бодай невеличку суму грошей.

З огляду на своєрідність і високу естетично-моральну структуру обряду хотілося б глибше дослідити походження назви цього дійства, яке характерне лише для українського народу.

На жаль, у нашій науковій літературі немає чіткої думки з цього приводу. М. Сумцов вважає, що походження терміну суголосне з колодками, якими в царській Росії карали рекрутів. Цієї думки дотримувавсь і Б. Грінченко.

Але ці твердження мені здаються малоймовірними, оскільки звичай побутував у житті народу задовго до того, як з'явилося таке покарання.

Ближчий до істини, думаю, М. Грушевський: «Сей обхід «колодки»,— відзначає відомий історик,— дає інтересний образ розвою мітологічних постатей з простої обрядовости, отже кидає світло на сей процес в минулім. В'язання колодки має аналогії в таких звичаях німецьких, як прив'язування дверей до застарілих дівчат і т. под., і не має в собі нічого мітологічного».


Як бачимо, чіткої думки поки що немає. У зв'язку з цим я дозволю собі зробити два припущення. По-перше, термін «колодка» міг перейти від молодіжних ґуль — «на колоди».

Традиційно в Україні молодь, а почасти й дорослі, збиралися за теплої погоди на колодах. На них розважалися, знайомились одне з одним, влагоджували інтимні та громадські справи.

Місце, а це переважно було складоване дерево, віддавна називали «на колоди». Піти «на колоди» — означало збиратися до гурту. Громадських осередків, на зразок сучасних клубів, не було, хоч, щоправда, осінньо-зимове дозвілля проходили в спеціально найнятій оселі. Але як тільки тепліло на вулиці, всі збиралися «на колодах».

Відтак тим, хто пробайдикував цей сезон — не знайшов собі пари «на колодках» — пов'язували як своєрідну кару Колодія.

Нарешті, друга гіпотеза. Не виключено, що в дохристиянські часи дайбожичі мали свого окремого покровителя подружнього життя (а в цьому не доводиться сумніватись), як це маємо з грецьким богом — Гіменеєм, що освячував шлюбом дозрілу молодь. Таким міг бути і Колодій, котрий карав тих, хто легковажив з влаштуванням нової родини.

Вибраний термін покарань — м'ясниці — також не випадок, оскільки селяни вважали, що найкраща пора народження дітей — зима: у цей перепочинковий період одужували породіллі, трохи підростали діти, щоб, як почнуться польові роботи, можна було брати в них участь. Скріплення шлюбу на м'ясниці давало змогу народжувати дітей у грудні — січні.

У процесі християнізації ім'я покровителя шлюбу було витіснено і скомпрометовано, а отже, його первісне призначення загубилося в плині часу. Може, збережена назва цього обряду — Колодій і була колись ім'ям опікуна шлюбу, який не тільки благословляв подружнє життя, а й карав тих, хто порушував обітницю?!

Щоб там не було, але обряд Колодія, що широко відзначався на всьому терені України аж до середини XIX століття і який не має аналогів у інших народів, вельми цікавий і неповторний.

Незважаючи на всі регіональні різновиди, його спільне смислове навантаження цілком зрозуміле й виправдане — турбота про одруження і народження дітей як продовжувачів роду. Тим, хто призабув цю мудру народну істину, нагадували: «Не женився єси, то колодку носи!»


Василь Скуратівський „Дідух”



специально для dna.com.ua