Великий піст

Початок Великого посту 23 лютого 2015ВЕЛИКИЙ ПІСТ УСІМ ПРИЖМЕ ХВІСТ


 
Початок Великого посту 27 лютого 2017. 
 
Одшуміли, наче весняні повені, зимові святки. Були вони цікавими й неповторними і для молоді, і для дорослих.

Розкуто, невимушено празникували їх у давнину наші пращури. Наведені вище описи — яскраве тому свідчення.

Але всьому, як мовить народне прислів'я, є початок, є і кінець. Вже в кожній родині ретельно вимито посуд, ложки й виделки, «щоб не залишилося скоромини», вчинено обряд «полоскання зубів» — наступають довготривалі запусти.

Великий піст є найдовшим з усіх попередніх. Він триває сім тижнів — од м'ясниць і до Великодня, а тому й прибрав назву Великого.

Крім того, ці запусти вважаються і найсуворішими, оскільки обмежувалось уживання страв, напоїв, будь-яких розваг, навіть статевих взаємин.

Мій дідусь Якуб, як розповідали тато, був затятим курцем, ніколи не розлучався з люлькою. Але коли надходив Великий піст, з першого дня клав її на полицю і протягом усього часу не згадував про куриво.

Суспільне й громадське життя під час посту помітно притухало. У селах стихали веселі розваги, колективні забави та дійства, музика, співи.

Навіть молодь обмежувала свій традиційний збір на вечорницях. Якщо й сходилась юнь, то лише невеликими гуртами, де переважно пряли та вишивали, оскільки «Бог в цей час сорок днів у пустелі постив, а тому гріх веселитися».

Богомільні люди щотижня відвідували церкву, говіли й приймали причастя. Вельми популярним було в давнину давати обітницю до Великого посту.

На причастях ті, хто вважав себе грішним або тяжко хворим, обіцяли перед Богом суворо дотримувати постіння; дехто взагалі відмовлявся вживати в окремі дні будь-яку їжу, навіть воду, а від Чистого четверга і до Великодня голодували три дні поспіль.

Якщо, скажімо, під час інших постів — Пилипівського, Спасівки чи Петрівки — обмеження в харчуванні не було таким суворим (на Петрівку вживали молочні продукти), то Великих запустів це не стосувалося.

Ось чому войовничі атеїсти, щоб скомпрометувати релігійні обряди, випустили чимало стріл і на пости «як форму фізичного виснаження людей».

Між тим, постіння — не таке вже й велике лихо, як це силкувалися довести «дослідники» християнства. Нині все більше й більше людей схильні тверезо оцінювати традиційні запусти.

Чимраз більше з'являється прихильників саме такої форми зцілювання. Це підтверджує й медицина — надмірне вживання скоромних страв сприяє ожирінню і порушенню обміну речовин. Я не зупинятимусь на цьому окремо — то справа фахівців.

Відзначу лише, що наші пращури, вочевидь, непогано зналися і на раціональному харчуванні. Періоди, якими визначалися пости, мають логічний сенс.

Скажімо, найдовші — Пилипівський і Великий — співпадають з найменшим фізичним навантаженням — це осінньо-зимовий період.

Натомість Петрівський та Спасівський, значно коротші, не такі канонізовані, тому що відзначаються літом під час польових робіт.

Хоч Великий піст і тривав майже два місяці, для селян він не складав особливих труднощів. Люди заздалегідь запасалися необхідними продуктами, котрі за своєю калорійністю ніскільки не поступалися скоромним стравам. Це передусім квашена капуста й огірки, сушені ягоди і фрукти, в'ялена, копчена та солена риба, гриби, олія тощо.

 

Початок Великого посту 23 лютого 2015

 


Багата українська народна кулінарна рецептура давала можливість готувати різноманітні й високопоживні, а відтак і смачні сніданки та обіди — борщі, кулеші, киселі, узвари та багато іншого.

Отже, твердження, що церква в такий спосіб виснажувала парафіян — звичайнісінька вигадка недолугої атеїстичної пропаганди.

У зв'язку з цим варто навести одне вельми цікаве свідчення. У 20-ті роки Етнографічна Комісія Всеукраїнської Академії наук розіслала на місця запитальник з народного агрокалендаря. Серед питань було й таке: «Що ви знаєте про Великий піст?»

Надійшло понад тридцять з лишком тисяч відповідей з усіх регіонів України, в тому числі й з Кубані, де проживало понад 70 відсотків українців. Я наведу один, як на мене, цікавий відгук, що його надіслав респодент Ш. Тартаківський з міста Мирополя Волинської округи:
«Християнство навчає,— писав він 1929 року,— що піст запровадив сам Бог. В Євангелії сказано, що Ісус постив у пустині 40 днів. Але ще задовго до християнства таку саме казку мали й багато давніших народів. У них також боги та пророки страждали, постили, боролися із спокусою, вмирали й воскресали. Але це ще не коріння постів, як кажуть люди. У первісних народів, що жили з полювання, були певні правила, що саме вживати і коли. Ці правила охороняли дичину від хижацького винищування, зберігали достигле насіння на рослинних самосівах. Наші предки — наддніпрянські слов'яни — мали найбільший піст якраз напередодні весни, коли ставало найскрутніще. Перед постом справляли «масницю» — щедро частували померлих предків. А до весни накладали на себе всілякі обмеження — «м'ясопуст», «сиропуст», а потім і зовсім було пусто. Під час постіння попи читають таку молитву: "Господи і Владико живота мого! Дух покори, терпіння й любови. Дай мені, рабові твоєму, І не осу жди ти брата мого».

Ось так сприймав простий селянин саму форму і доцільність постів. Як на мене,— досить своєрідно. Але це ще не все. Досі вважалося, що на Великий піст, про що вже згадувалося вище, заборонялись різноманітні розваги, у тому числі й співи. Винятком була лише Петрівка.

І яке було моє здивування, коли в рукописних фондах тієї ж Етнографічної Комісії ВУАН я натрапив на відповідь одного з дописувачів — В. Пасічника з села Нетребівки Томашпільського району Тульчинської округи. Він сповіщав, що в час Великого посту виконувались своєрідні постові пісні. Це чи не перше свідчення такого роду в етнографічній літературі.

З огляду на унікальність цього явища, я наведу їх.

На нашій вулиці, на нашій вулиці,
Йя всі хлопці молодці, йя всі хлопці молодці.
Нема найкращого, нема найкращого,
Як той Василь молодець, як той Василь молодець.

Сім пар чобіт сходив, сім пар чобіт сходив,
Через те, що він ходив, через те, що він ходив,
Щоб теща хвалила, щоб теща хвалила,
Щоб Сандуся любила, щоб Сандуся любила.


Ой летіла пава, та й на селі впала,
Там Сандуся Василькові пояси снувала (2).

Снувала, снувала, двадцять чотири гудзи,
А він їй обіцяв купить кукурудзи (2).

Корець кукурудзи ще й мірочку проса:
— Продай, купи черевички, лиш не ходи боса (2).

Як ці подеруться, а я другі куплю,
Лиш не кажи товаришці, що я тебе люблю (2).

Не так товаришці, як не кажи нікому,
Вороженьки рознесуть, як вітер солому (2).


Тонка й поетична натура українського селянина, звісна річ, не могла протягом семи тижнів обійтись без пісень. Навіть за найтяжчих часів та скрут народ виливав своє горе й тугу в піснях, вони допомагали йому вижити протягом лиховісних сторіч.

Ось чому попри найсуворіших церковних заборон люди вишукували найрізноманітніші форми самовияву. Щоправда, постові пісні виконували переважно поодинці й упівголоса: мелос розлого-уповільнений, тексти — нейтрально-побутової тематики. Як-не-як, все ж таки заговини...

Кожен тиждень Великого посту мав свою назву й призначення. Оскільки про деякі з них будуть спеціальні розвідки, то зупинюся на загальних характеристиках.

Скажімо, перший понеділок седмиці називається Жилавим, Збірним або Чистим. У цей день хлопчики зранку оббігали сусідів, сповіщаючи:
— Здрастуйте, з постом будьте здорові!

Це для того, щоб чоловічий полазник «приніс в оселю добрий ужинок, бо як жінка зайде — накличе лихо».

Субота ж називалася збірною, «бо птахи збираються з вирію і дівчата готуються до веснянок».

У початкові дні першої седмиці переважно прали білизну, примазували хату «на піст»; проте в кінці тижня остерігалися щось робити, «бо в літі по жнивах нариватиме пальці».

У суботу на цьому тижні жінки, принісши до церкви колово та мед, замовляли велику панахиду по небіжчиках.

На Півдні України такий обряд називався «давати мисочку», а людей, котрі говіли в цей день, звали спасенниками. Їм дозволялося вживати три склянки горілки, але не годилося при цьому спати, бо як не прийде на вечірню богослужбу, «то таки причастя вкрав».

Якщо на збірну суботу хурделило, казали: «Це Масляна їде дитину шукати, бо, бач, загубила, коли п'яна з гостей верталася».

Але нерідко на заговини починалося масове танення снігів, тоді приповідковували: «Неділя збір — тече вода з гір».

Наступний тиждень звався другою седмицею, як, до речі, й третій (третя седмиця). Жінки переважно пряли, а чоловіки виконували різні сільськогосподарські роботи в полі.

Нарешті надходила середина посту. Відтак четвертий тиждень іменується Середохрестя або Середопістя.

Особливе пошанування віддавали хрестовій середі. У цей день господині випікали пісне обрядове печиво — хрести або хрестці. Їх виготовляли стільки, скільки членів було в родині, й один найбільший. Його виносили в комору, занурювали в посівне зерно й тримали там до першого виїзду в поле. Господар брав хрестця із собою, клав посеред ниви і, засіявши її, розламував стільки дольок, скільки було сівачів в полі. Решту ж привозив додому і пригощав усіх хатніх. Годилося також дати якусь дещицю й домашнім тваринам.

П'ятий тиждень посту — Похвальний, бо на ньому «віддавали хвалу Господу». Богомольці йшли до церкви бити поклони. Вважалося, хто зробить від дванадцяти до сорока поклонів, «тому Бог простить всі гріхи за рік».

Під цю пору вже починалися здебільшого польові роботи, а тому селяни, вирушаючи в поле, благочестиво молились і скроплювали коней свяченою водою.

Вважалось, що «На Похвалу сорока яйцем похвалиться», бо «Хвалилася Похвала, що вже зима розтала».

Вербним, Шутковим або Білим накликали передостанній тиждень. У суботу зносили до церкви вербові галузки, щоб у неділю посвятити їх.

Символічно б'ючи одне одного, діти приказували:

Верба б'є, не я б'ю,—
За тиждень Великдень,
Не вмирай, та пасочки дожидай!


Завершувався Великий піст Чистим четвергом та Страсною суботою. У цей час посилено готувалися до свята — пекли паски, фарбували яйця, виготовляли писанки (щоправда, останні робили протягом усіх запустів).

Великий піст також супроводжувався безліччю різноманітних вірувань. Більшість з них пов'язані з четвергами (очевидно, тому, що в цей день розіп'яли Христа).

Наприклад, вважалося, якщо протягом шести тижнів викидати на горище щочетверга по поліну, а в останній понеділок в чоботи вкласти свіжі устілки із соломи і перед тим як випікати в четвер паску, розпалити прибережені дрова, то неодмінно за позичкою прийде до хати сільська відьма.

Дехто, щоб розпізнати, хто в селі краде молоко в корів, виготовляв у постові четверги осиковий ослінчик з таким розрахунком, щоб завершити роботу перед Страсною суботою. Йдучи на відправу у церкву, його годилося прихопити з собою: якщо під час служби стати на нього, то можна побачити всіх відьом, котрі тримають на головах дійниці.

Крім того, подібним способом виготовляли й осикову борону. Повернувшись зі страсної служби, йшли зі свічкою в хлів, сідали на борону — «тоді обов'язково з'явиться нечистивиця, що доїла вночі корів».

Де-не-де марновірні люди вдавалися до ще одного дійства. У перший четвер посту йшли в ліс із сокирою, виготовляли там осикові ворота, продовжуючи це і в наступні четверги. До Чистого четверга їх треба було закінчити, принести додому й поставити в глухому місці. Якщо ввечері сісти неподалік і спостерігати, то відьма, йдучи дорогою, обов'язково підійде до ворітець і почне через них перелазити. Ця магічна дія матиме силу тоді, коли ніхто з сельчан не побачить, як робилися «ворожбиті ворота».

Спостережливий читач завважить, що ці та інші обряди безпосередньо пов'язані з осиковою деревиною. Справа в тому, що з неї рідко хто будував хату, виготовляв речі ужиткового призначення, навіть не використовував при можливості для палива (пригадаймо з цього приводу відоме прислів'я: «Осикові дрова та козиний кожух, то вилізе пара і дух»).

Це пов'язано з тим, що, по-перше, осика вважається «слабкою», тобто неякісною деревиною і, по-друге, вона, згідно з легендою, «пропустила цвяхи, якими розпинали на хресті Ісуса». Звідси, отже, й таке ставлення до цієї породи, яка вважається «нечистим деревом».

Ось такими нерідко й дивними для нас були обряди та дійства, що відбувалися протягом Великого посту.

Його довго тривалість змушувала людей до всіляких метких висловів, почасти жартівливих:

Піст — не міст, об'їхати можна.
Прийшов Великий піст — тягни дзвони за хвіст.
У Великий піст не ходи у гості.


Звісна річ, суворі обмеження змушували селян поступатися багатьма світськими забаганками, а тому природно звучить побутове застереження: «Ось прийде Великий піст, то всім прижме хвіст!»


ЖИЛАВИЙ ПОНЕДІЛОК ЗУБИ ПОЛОЩЕ


За різноманітними обрядами і дійствами непомітно наступив перший день посту. У народі йому віддавали особливий пошанівок, що відбилося і в регіональних назвах: Чистий або Жилавий понеділок, Поминальний, «полоскозуб» тощо.

Напередодні господині ретельно вимивали посуд — миски, тарілки, ложки та горщики, «щоб не залишилося скоромини» і виставляли сушити їх на одвірках, миснику, печі до понеділка. В цей день, як казали селяни,— «посуда відпочиває», а звідси й назва Чистий понеділок.

Справді-бо: в Жилавий понеділок не готували ніяких гарячих страв. Єдиним виробом були спечені зранку жиляники (жилованики, жилавинки) — пісні коржики з житнього борошна.

На Вінниччині, перед тим, як посадити їх у піч, ворожили в такий спосіб. На кожного члена родини готували іменний книш. Оздобивши верхівку хрестиком із соломи, їх саджали на черінь і стежили, коли спечуться.

Якщо жилавинок піднявся, то це означало довге й щасливе життя його власнику, а коли ж не виріс, тобто не піднялася верхівка або пригоріла,— скоро відійде з цього світу, і найгірше, якщо середина коржика осіла,— «то віщування гробу».

Їсти, як правило, сідали досить пізно. Окрім жиляників, уживали лише тертий хрін з буряковим квасом, редьку, а на Поділлі ще й пісну капусту та сухослив. Коли ж церковний дзвін сповіщав, що Христос воскрес, усі тричі хрестилися, приказуючи:
— Хрін та редька, хрін та редька! — це означало, що вони не забули про Великий піст.

В Україні відомо чимало обрядів, пов'язаних з «понеділкуванням». Над усіма нами й дотепер тяжіє уявлення, що це «тяжкий день».

Повсякчас люди остерігалися починати будь-яку важливу справу — будувати оселю чи господарську споруду, заготовляти на зиму овочі, припасувати корів, вирушати в дорогу — «неодмінно спонукає невдача».

Я пам'ятаю, як мати, починаючи обжинки, намагалися вижати бодай два снопки в суботу — «як зробити це в понеділок,— казали з цього приводу,— то зерно в полі зогниє і миші потрублять», а тато з таким же пієтетом дотримувались цього звичаю, коли збирались майструвати цебрика чи діжечку, бо — «починок ніколи не починай у понеділок, то матимеш ужинок».

У багатьох народів існували подібні уявлення, і в кожному випадку були свої місцеві пояснення таких вірувань.

В Україні був свій народний звичай, коріння якого сягають, очевидно, ще матріархату. Він так і називався — понеділкуванню. З огляду на те, що його первісна структура вже згубилась на початку минулого сторіччя, вважаю за необхідне нагадати сучасному читачеві як це відбувалося.

Перед тим як дати згоду на заручини, дівчина, до якої засилав сватів хлопець, запитувала:
— Ти дозволяєш мені понеділкувати?

Якщо парубок не зголошувався, то юнка мала повне право, навіть не зважаючи на батьківську згоду, дати гарбуза, тобто відмовити сватам. Такий вчинок повністю виправдовувало звичаєве право.

Що ж являла собою ця вельми популярна серед сватачів умова? Згідно з давньою традицією молода дружина раз на тиждень, себто в понеділок, могла, не питаючи дозволу, відлучитися з домівки на цілий день.

Молоді жінки зранку збиралися на понеділкування. Вирушаючи до гурту, вони брали з собою й харчі — сало, крупу, яйця, масло та інші продукти — і готували з них понеділковий обід, веселилися, пряли або вишивали. Тим часом жіночі домашні справи лягали на чоловічі плечі, а тому для них понеділок був чи не найтяжчим днем.

Обряд цей для молодого жіноцтва був украй необхідний. Різкий перехід од дівування до суворого родинного життя відповідно впливав і на психічний стан, адже дівчата колись виходили заміж досить рано — у 14—16 років. У них ще живі були спогади про вечорниці та досвітки, танки, різноманітні забави. Багатьом кортіло ще погуляти, але за традицією заміжнім жінкам уже заборонялося відвідувати молодіжні гулі. Недарма ж мовиться: «Заміж вийшла — світ собі зав'язала!»

Щоб якось пом'якшити такий крутий життєвий злам, звичаєва правова форма й виробила вельми цікавий і практичний обряд «понеділкування», котрий давав можливість поступово увійти в статус жіноцтва.

Зібравшись у своє товариство, вчорашні юнки згадували недавнішнє дівування з безліччю цікавих історій і бувальщин, ділилися родинними клопотами, першими сімейними конфліктами, яких вистачало у кожної, передавали одна одній господарські навички, у тому числі й стосовно інтимного життя, адже не кожна дочка могла розсекретитись перед матір'ю; з подругами це було легше зробити...

Отак у неквапних спогадах, де нерідко й пісня журлива злітала з уст, і скупа сльоза з'являлася на юних щоках, спливав «розвантажувальний» день. Він нерідко був найкращою віддушиною перших шлюбних місяців молодих жінок.

Народний звичай суворо забороняв одвідувати «понеділкування» чоловікам й свекрухам. Лише як скрадалися перші сутінки, молодиці розходились по домівках, зустрічаючи на собі невдоволені погляди чоловічої рідні. Але в невістки був традиційний аргумент — вона нагадувала дану чоловіком обітницю — дозвіл на «понеділкування». Якщо ж він не дотримував свого слова, дружина залишала (і такі випадки траплялися) за собою право розірвати шлюб.

Цей звичай, що тривав протягом м'ясниць і Великого посту, підтверджує високий суспільний статус жінки.

Згадаймо з цього приводу й такий факт: у давнину — і це підтверджують іноземні дослідники — дівчата мали право йти у свати до хлопців, рятувати їх од смертної кари (навіть за козаччини засудженого до страти хлопця могла вберегти від вироку юнка, котра покривала свою голову його шапкою, бо в такий спосіб давала згоду на шлюб).

Нарешті, про рівноправність у подружньому житті говорить і шлюбна термінологія: «ми побралися», «ми заручилися», «наші діти пошлюбувалися» тощо.

Пізніша форма — «я взяв тебе» чи «я на тобі женився» — прийшла від сусідніх народів.

Чи, скажімо, відомий всім звичай «дати гарбуза» — також підтверджує рівноправ'я у виборі партнера. Сюди ж варто віднести й понеділкування, яке, на жаль, втратилось з часу покріпачення українських селян польською шляхтою та російським самодержавством.

Переважна більшість дійств так чи інакше пов'язані з понеділками. Не випадково, що перший день посту також мав чимало обрядодій. Одна з таких і є «полоскозуб».

У жилавий понеділок селяни збиралися в корчмі, «щоб пополоскати зуби від Масляної», щоб не залишилося скоромини в роті. На таких сходках жінкам годилося вживати горілку лише з покришки від горщика, в якому готували кашу. Це для того, «щоб на пшениці золи (сажки) не було».

На Закарпатті перший понеділок Великого посту називають Поминальним, оскільки в цей день вселюдно відзначались поминки по покійниках.

У цей день жінки добре вимивали посуд, а чоловіки сходились у корчми, щоб скріпити спілку, хто з ким буде співпрацювати влітку. На Поминальний понеділок ґазди залагоджували взаємини з ковалями. Оскільки цим ремеслом займалися переважно цигани, то коли кололи свиню, їм віддавали голову. Хто не зголошувався на таку «угоду», міг не надіятись на послуги.

Ось так колись відзначали початковий тиждень Великого посту. Найбільше дійств, як ви переконалися, стосувалося першого дня, оскільки — «Жилавий понеділок зуби полоще».


Василь Скуратівський „Дідух”



специально для dna.com.ua