Горщик каші

Горщик каші СУДЖЕНИЙ, ЙДИ ДО МЕНЕ КАШУ ЇСТИ

Пам'ятаєте відоме українське прислів'я, яким неодмінно скористаються, якщо хтось узявся за непосильну справу: «Ще мало каші з'їв!»

Чому власне кашу, а не іншу страву? На це запитання намагалися відповісти не одна когорта як дореволюційних, так і сучасних дослідників. У їхньому арсеналі чимало різноманітних гіпотез стосовно обрядів, пов'язаних з кашею.

Скажімо, здавна існував звичай варити горщик пшонянки на хрестини. Відзначаючи народження немовляти, батьки обов'язково готували цю обрядову страву.

Між учасниками і хрещеними розігрувалась забавна сценка «купівлі — продажу» горщика з кашею. Хто з присутніх на хрестинах вносив найбільшу суму грошей, тому надавалося право розбити його. Гості мали за честь посмакувати обрядового їства і взяти напам'ять шматочок черепка, «щоб немовля росло здорове й щасливе».

Горщик каші


Не менш цікавим був обряд уперше виряджати дітей до школи. Для цієї оказії мати спеціально готувала кашу, запрошувала хрещених батька й мати на вечерю, а вранці, йдучи до школи, батько з першаком обов’язково несли вчителеві горщик з кашою, «щоб наука йшла на ум».

Таких чи подібних дійств, пов'язаних з цією обрядовою стравою, можна навести чимало. Я ж зупинюся лише на одному звичаї — закопуванні каші.

Людям старшого віку відомий крилатий афоризм, пов'язаний з місцем, де найчастіше збираються односельці: «І чого тут так товпляться, наче каша закопана». Народне мудрослів'я, як це підтверджують факти, дійсно породжене життям.

Горщик каші


Здавен у Київській, Чернігівській та Полтавській губерніях дівчата, вперше збираючись на веснянкові хороводи, варили в горщику кашу, виносили її на вулицю, закопували в землю і прибивали кілком. Такий обряд супроводжувався піснями:

Закопали горщик каші,
Ще й кілком прибили,
Щоб на нашу та вулицю
Парубки ходили.


На Поліссі відомий свій варіант:

Що на нашій та вулиці
Дівки-чарівниці
Закопали горщик каші
Посеред вулиці.
Не так вони закопали,
Як кілком прибили,
Щоб на нашу та вулицю
Парубки ходили!


Найвищого розвою обряди із закопуванням каші набрали в XIX — початку XX століттях, хоч якнайдовше вони проіснували серед українців на Кубані.

П. Чубинський в «Трудах этнографическо-статистической зкепедиции в Западно-русский край» (1872 р.) наводить промовисте свідчення:
«Вкрали дівки ложку в парубка, швірень од білої кобили і яйце з під білої квочки, що сидить. Зварили кашу проти неділі вночі, вкинули те яйце, тією ложкою помішали й закопали,— де збирається вулиця, забили там і той швірень і ту ложку та ще й потанцювали на тому місці. То де вже ходить, не ходить парубок, а туди так як цуркою тягне — таки мусить прийти на шкворівщину. Навіть собака, де бігає, а прибіжить туди, понюхає та так і завиє».

Найчастіше робили це в неділю першого тижня Великого посту.

На Черкащині, облюбувавши зручне місце, де мала б збиратися вулиця, пізно вночі розкладали багаття, яке розпалювали ключами од криниць — дерев'яні гакоподібні тичечки для витягування води,— котрі перед цим вкрали в сусідів.

Зваривши на вогнищі кашу, закопували її в землю разом з ключем, «щоб тут молодь постійно збиралася».

На Чернігівщині (село Вертіївка Ніжинського району) в збірну суботу, зійшовшись на вечорниці «розпивали складку».

Дівчата напередодні готували кашу. Варили її з різноманітних зерен: вівса, жита, гречки, проса. Опівночі гуртом виходили в глухе місце, ставили на сніг горщик і пляшку горілки й сідали колом. Піднявши тост за «веселу вулицю», відносили горня на обочину і загрібали його в сніг. Потім взявши кілька кулів соломи, несли їх на будь-який город, розстеляли, співаючи веснянок.

Крім пшоняної каші, іноді варили й макову. При цьому вкидали в горщик ракову клешню і закопували обрядову страву під перелазом. Натомість поруч ставили вертушку й крутили нею, «щоб хлопців було багато, як маку, і щоб вони так тримали дівчат, як рак своєю клешнею».

При цьому дія супроводжувалась обрядовою піснею:

Дівки-чарівниці
Закопали горщик каші
Посеред вулиці.
Закопали горщик каші
Ще й ракові клешні,
Щоб ходили парубки
Далекі й тутушні...


Ще в 1927 році в селі Солотвиному Бердичівського району на Житомирщині побутував оригінальний звичай, про який повідомляв один з кореспондентів Етнографічної Комісії ВУАН:
«Дівчата починають ходити на вулицю тоді, як розтане сніг, стане тепло — у піст Великий. І на тому місці, що буде вулиця, закопують швірня од воза, щоб багато хлопців ходило, і приносять води біжучої в роті, щоб хлопці бігли на вулицю, і викопують невелику ямку й кидають туди гроші, «щоб ходили хлопці багатії», і сиплять пшоно та мак, «щоб було хлопців, як каші з маком усяких — менших і більших». І ту ямку закидають так, щоб не знать було її, і збираються на вулицю щовечора, як є погода надворі».

У деяких місцях, наприклад, на Воронежчині, дівчата разом з кашею закопували ще й ложку, яку викрадали в хлопця, що подобається. Це, начебто, допомагало «прив'язати» парубка тільки до цього місця, «щоб не ходив гуляти на інші кутки». Крім того, щоб причарувати коханого, можна було «припалити його ложку».

Горщик каші


Дівчина, яка хотіла, щоб хлопець дружив тільки з нею, на вечорничних сходках намагалася підсунути йому ложку. Після цього забирала її і вдома над жаром присмалювала.

На Кубані серед українців зберігся до середини минулого століття інший різновид дійства. Якщо юнка бажала, аби в неї вдома збиралася молодь на вечорниці, вона брала живого горобця, кажана та жабу, перев'язувала їх червоною стрічкою, що знімала з голови, й клала в невеличку ямку, присипала кашею, притоптувала зверху і вбивала чопика з-під барильця, в якому тримали воду під час жнив. Після цього на всі чотири сторони посилала повітряні поцілунки, вважаючи, що «вулиця» в її хаті ніколи не переведеться.

На закінчення наведу ще один вельми відомий в Україні звичай, безпосередньо пов'язаний з кашею. Він стосувався дівочих ворожінь.

Пізно ввечері, напередодні Андрія (13 грудня), юнки варили в горщиках пшоно, «щоб запросити милого до каші». Готову страву виносили до воріт, ставили на землю, клали ложку, а самі вилазили на них і запрошували:
— Суджений, нерозлучений, йди до мене кашу їсти!

Якщо хлопцеві дівчина люба, то його тінь, начебто, мала обов'язково з'явитися біля горщика.

Отже, каша, як бачимо, не тільки міцно увійшла в побут українського народу як улюблена страва, а є і одним з популярних атрибутів його обрядодій та вірувань.

Василь Скуратівський „Дідух”


специально для dna.com.ua