Перша борозна

Перша борозна НИВКО, НИВКО, ВЕРНИ МЕНІ СИЛКУ

Перший посів озимих зернових проводять, як відомо, восени до Семена, себто 14 вересня.
 
Але найвідповідальніша, як ми нині кажемо, посівна кампанія припадає на весну.

Ярими культурами — пшеницею, ячменем, вівсом, гречкою, горохом, просом тощо — засівали переважну більшість орних земель.

До весняної сівби готувалися заздалегідь. Переглядали зерно, лагодили сільськогосподарський реманент, кінську збрую, аби усе було в порядку.

Селяни з нетерпінням чекали тої благодатної днини, коли вперше виїдуть у поле, щоб прокласти першу борозну.

Напередодні господиня варила святочну їжу, а коли сідали гуртом за стіл, обов'язково виголошували поетичну молитву, «щоб робота спорилась і нива щедро засівалася та оплодотворялася».

Перед тим як вирушати в поле, господар скроплював воза, плуга, борони та коней свяченою водою, а його дружина, відчинивши навстіж ворота, благословляла сіячів напутніми словами:
— Поможи, Боже, рано почати й рано скінчити — хай легко почнеться і ще легше скінчиться!

Етнографічна література зберегла безліч заклинань, що виголошувались хліборобами у процесі роботи. Ось, наприклад, закінчуючи оранку, господар промовляв:
— Орав я в чистому полі та доорався до дороги, найшов шапку і палицю, і попові ризи.
Буде мені в полі орати — піду я в Полтав-город молитви давати.
Зайшов я в перву хату — дають мені кусок сала, ще й паляницю, і купу грошей, за те, що я піп хороший!


Після цього починали сіяти яровину. Це відбувалося ще урочистіше. Ладнаючи лантухи із зерном, господар скроплював їх освяченою водою, одягав святкову сорочку, в якій ходив на останнє причастя, «щоб не було бур'янів у хлібі».

Не забував він прихопити з собою й громничну свічку, «щоб грім не пошкодив урожай», свячену воду, празникову скатертину, хрестець — спеціально випечений на середохресному тижні хлібець, полудник (засівати годилося на тщесерце, «аби добрі польні духи оберігали збіжжя»), та кілька колосочків од Дідуха й обжинкового вінка, зернами від яких годилося зробити перший засів.

Брали з собою також великодневу крашанку та цілушку від свяченої паски.

З батьком їхав й син підліток. У його обов'язки входило значити ріллю, тобто мітити кінці загінки соломинками, аби сівач бачив межу.

Перед початком роботи господар розстеляв скатертину (в одних випадках на межі, в інших — посеред ниви), викладав їство, ставив свічку і, наповнивши зерном коробок, до схід сонця читав «Отче наш».

Потім робив символічний у формі хреста засів і звертався до польних духів («душечків-родителів»):
— Приходьте, душки, на наше поле, приводьте сонечко ясне, дощик рясний, вітерець легенький — на врожай гарненький!

Наостанок замовляв природні сили:
— Не прийшли їсти та пити — ніколи не приходьте на нашу ниву громи, гради, тучі, буйні вітри, а йдіть на ліси, болота, у скелі, куди курячий голос не доходить! А ти, Боже, поможи вродити на нашу і чужу долю!

Подібні заклинання мали убезпечити майбутній врожай од різних катаклізмів, що нерідко приносили селянинові чимало лиха. Лише після цього починали засівати ниву.

На сніданок їли переважно пісний обрядовий хліб. Розламані шматочки змочували свяченою водою. Частину віддавали коням чи волам, іншу приносили додому для сім'ї та домашніх тварин. Рештки залишали польним духам і птицям, «щоб не клювали зерна».

Закінчивши сіяти, господар сковородив ниву.

Наостанок ще раз дякував польним духам й сонцеві, розламував окраєць паски і розкидав крихти по полю. Посередині лану закопував крашанку, а громничну свічку — на межі.

Скропивши ниву свяченою водою, молився й благословляв її:
— Уроди, Боже, добрий овес (чи інше збіжжя — В. С.) на мій хрест (себто обрядовий хліб)!

Чи:
— Уроди, Боже, з сівка три мішка: мірочку попові, коробочку дякові, а ківшик півникові. Це йому за те, що він пісеньку співає, хазяїна врожаєм звеселяє!

Перед тим як їхати додому, господар ще раз оглядав ниву, скидав шапку й приказував:
— Нивко, нивко, верни мені силку!

Під час сівби селяни суворо дотримувалися народних прикмет. Не годилося, скажімо, починати роботу, коли господар хворів, «бо буде мізерне зерно», лихословити й лаятися, «щоб чорт не ходив слідом та не розсівав бур'янів», губити кришок од їства, «бо миші трубитимуть збіжжя», позичати в цей день посівного зерна, «аби до нового врожаю не йти в позички» тощо.

Дехто навіть запрошував священика, щоб він освятив ниву.

Святість першого посіву відображена в багатьох прислів'ях та приказках. Згадаймо деякі з них:

Що посієш, те й пожнеш.
Як посієш рідко, то вродиться дідько.
Весною не посієш — восени не збереш.
Хто сіє, той віє, хто не сіє, той скніє.
Одна стара правда на світі буває: хто не посіє, той не збирає.


Цікаві сюжети, пов'язані з виходом у поле, знаходимо і в пісенних текстах. В одній з веснянок мовиться:

Виорем нивочку довгеньку,
Посієм гречку чорненьку,
Гречка вродиться —
Женчики найдуться,
Гречку чик-чик, чик-чик,
А з тієї гречки чорні вершечки.
А з того проса
Русая коса.
А з теї пшениці
Русії косиці...


Ця тема присутня й у веснянкових хороводах:

Прийшла весна з квітами,
Пішли в поле з плугами,
Та посіяли горошок.
— Та рости, горошку, в три листи,
Та дай же, Боже, чотири,
Щоб ся парубочки женили,
Щоб весни дівок забрали,
Щоб старі баби гуляли.
Кожному парубкові гороху стручок,
Миколові стручисько,
Бо він старший парубчисько.



Запліднена зерном нива невдовзі рясніла густими сходами. Селяни постійно цікавились яровим посівом, навідуючись у поля.

Найвідоміші обрядові походи робили на Власа і Юрія — качалися по врунах, викликали дощ, відганяли грозові хмари, а на Нявському тижні (тиждень напередодні Вербної неділі) та Паликопу закликали добрі польні духи, щоб охороняли врожай.

З цього приводу поліщуки казали: «Як вродиться жито, то й будемо жити!»

Весняна оранка, як і сівба, чи не найвідповідальніша пора року. Тому, завершуючи цю трудомістку роботу, уклінно просили: «Нивко, нивко, верни мені силку!» бо вона ще знадобиться селянину для іншої роботи.

Василь Скуратівський „Дідух”


специально для dna.com.ua