Благовіщення

БлаговіщенняНА БЛАГОВІЩЕННЯ ЗИМИ НЕ ЛАЙ

 
Свято Благовіщення відмічається 7 квітня

Сучасникам, особливо молоді, обряд, пов'язаний з топтанням рясту, майже невідомий, хоча в давнину, принаймні ще в 20-х роках нинішнього століття, він був у вжиткові майже на всьому терені України і користувався великою популярністю.

Нині ж од цього дійства збереглися лише крилаті афоризми:


«Йому вже не топтати рясту»,
«Він уже відтоптав свій ряст».


Так кажуть, як ви здогадуєтеся, про людей безнадійно хворих.

Отож давайте пригадаємо цей забутий, але дуже цікавий звичай нашого народу..

Напровесні, коли береги річок та луки рясніли першими весняними квітами, в тому числі й рястом, пролісками, первоцвітом та сон-травою, люди, насамперед хворі й літні, відшукували кущики і, роззувшись, босоніж топтали їх, приказуючи:

Топчу, топчу ряст, ряст,
Дай, Боже, діждати,
І на той рік топтати!


Не пропускали цієї нагоди діти та молодь. Зібравшись у гурти, вони йшли в поле шукати ряст. Віднайшовши зеленаві кущики, ставали купками і, пританцьовуючи, декламували:

Топчу, топчу ряст, ряст,
Бог здоров'я дасть, дасть.
Іще буду топтати,
Щоб на той рік діждати!


Благовіщення

Коли ж натрапляли на сон-траву, бо ряст не всюди ріс, то казали:

Дай, Боже, діждати,
Сон-траву топтати!


Дівчата, йдучи в цей день по воду, шукали квіточки первоцвіту: це, начебто, віщувало, що нинішнього року обов'язково прийдуть свати.

Зірвану квіточку треба було покласти за пазуху й тримати там до Великодня, коли вперше проспівають «Христос воскрес!». Після цього її клали за образи— «на щастя».

Ці та подібні їм дійства безпосередньо пов'язані з Благовіщенням Пресвятої Богородиці, яке припадало на 7 квітня. Це одне з найбільших весняних свят.

Селяни з особливою пошаною ставилися до нього, оскільки вважали, «що Бог у цей день благословляє всі рослини», а відтак було за великий гріх братися за будь яку роботу. Особливо застерігали вагітних жінок, «бо неодмінно відріже ніжку своїй дитині».

Старі люди говорять, що навіть птиця на Благовіщення не в'є собі гнізда.

Існує повір'я — зозуля тому не має свого кубла й підкидає яйця в чужі, «що колись на свято вила гнізда і Бог відібрав їй пам'ять».

Натомість у деяких регіонах вважали, що тільки один птах — горобець лагодить гніздо, «оскільки не знає такого свята, бо він, бач, бусурманин поміж птицями».

Більше того, старі люди вірили, що все народжене у цей день має гандж: «Від благовісного теляти добра не ждати», а «знесене яйце обов'язково буде бовтливе...»

З Благовіщенням пов'язане й інше повір'я: у цей день чорногуз мусить обов'язково знести бодай одне яйце.

Проте господарі намагалися не брати яєць з кубел домашньої птиці, вірили, якщо доторкнутися до них рукою, то вилуплюватимуться курчата з двома головами.

Крім того, якщо корова чи вівця приносили приплід на Благовіщення, то деякі селяни одразу ж різали їх, «бо з таких добра не ждати».

Вважається великим гріхом позичати в цей день вогонь; а щоб град обійшов стороною під час жнив, то треба на Благовіщення — так вважали поліщуки — закопати в кінці посіву проскурку, яку спеціально освячували в церкві.

Благовіщенська проскурка вважалася такою ж помічною, як і йорданська вода: здебільшого її змішували з землею й висівали на чотирьох кутках ниви, «щоб обминала дощова хмара, і град не побив посіву», а ворожки давали хворим від пропасниці.

На Закарпатті юнки розплітали до схід сонця волосся, оббігали довкіл оселі й тричі замітали хатню долівку. Сміття разом з віником викидали до потічка і, набравши води у відерце, несли до того місця, де мали садити капусту, яка після цього не слизнітиме (до речі, на Слобожанщині під цю пору повинна бути висадженою в грунт розсада).

Здавна в Україні, особливо у містах, був звичай випускати на Благовіщення пташок. Городяни спеціально для такої оказії купляли кліточки з пернатими і, повернувшись з церковної відправи, випускали на волю «менших братів», а селяни виганяли з хат котів, спускали з ланцюгів псів й виганяли з хлівів худобу, «щоб чули весну й самі про себе дбали».

Особливі надії з цим святом пов'язували й пасічники. Дехто розмішував з медом проскурку й підгодовував бджіл, «щоб зубастими були», інші до медової соті добавляли червоний перець і ставили на льотки вовчі пащі — «бджола, котра пролізе через неї, зуміє відгризтися від чужаків» — або ж розстеляли перед вуликом червону тканину— «най зляться на напасників».

Щоб корови давали багато молока, ввечері напередодні Благовіщення господині наповнювали відра й дійниці водою, а щоб відьми не доїли їх, обсівали хлів маком-самосієм, спалювали старі постоли чи капелюхи й попелом підгодовували корів.

Дехто не впускав до своїх осель чужих жінок і дівчат, «щоб не принесли лиха».

Масові хороводи звичайно починали на Великдень. Але перший зачинок годилося зробити на Благовіщення.

Благовіщення

Дівчата виходили на леваду й вигукували:

Вже ж весна воскресла,—
Що ж те нам принесла?
— Принесла вам росу,
Дівоцьку красу!



Селяни вважали, що від Введення до Благовіщення «земля відпочиває та сили набирається». Тому на Гуцульщині у більшості випадків припиняли усі роботи на землі, бо гуцули вважали, що «Бог вкладає голову в землю, щоб її розігріти, і від того будиться вся живина, що спала на землі».

З цим, очевидно, пов'язаний ще один обряд, який у народі називали Вдовиним плугом. Ця високогуманна форма суспільних взаємин засвідчує про добродійство народної моралі і шляхетність стосунків серед простого народу.

Саме в цей день сільські громади, зібравшись на свої віча, вирішували, хто і коли буде обробляти ниви вдовам та сиротам. Адже здавна в Україні існував звичай: першу весняну оранку починали в тих родинах, де не було господаря.

Виконували цю нагальну й важливу роботу за допомогою толоки, тобто колективно і без оплати. Вважалося аморальним, якщо хтось із односельців, знехтувавши звичаєм, раніше од вдів починав орати в себе вдома.

Як бачимо, з Благовіщенням — одним з найзнаменніших весняних свят, пов'язано безліч обрядодій, що зберегли чимало загадкового від дохристиянських вірувань. Одну з таких зафіксував свого часу П. Чубинський.

Якщо хтось бажав мати шапку-невидимку, то повинен у цей день спіймати вужа, відрубати йому голову і разом з трьома горошинами закопати на покуті. До Великодня зернята мають прорости. Вирвавши зело, з ним треба піти до церкви. У цей час у храмі ходитиме дідько в золотій шапці-невидимці, але його ніхто не бачить. Отже, потрібно зненацька підійти і схопити ту шапку. Дідько даватиме за неї великі гроші, та брати їх не годиться, «бо ж звісно: дідькові гроші — череп'я».

Зважаючи на розмаїття давніх вірувань, М. Грушевський вважав, що Благовіщення — це «свято землі, супроти котрого наказується боязкий містицизм, щоб його чимось не споганити, не порушити», а тому всілякі «повірки, магічні акти, ворожіння зв'язані з сею основною ідеєю: розбудження землі і скритого в ній життя».

Саме цій ідеї підпорядковані давні вірування та обряди, її підтверджують й іменні прислів'я: «На Благовіщення весна зиму остаточно переборола» чи «Богослов зиму руйнує».

Саме тому селяни уважно стежили і за погодою.

Яка погода на Благовіщення, така і на Великдень.

Гарна погода — гарний врожай.

Якщо на Благовіщення лежить сніг — літо неврожайне.

На Благовіщення птиця гнізда в'є.

Благовіщення без ластівок — холодна весна.

На Благовіщення чорногуз прилітає і ведмідь встає.

Коли на Благовіщення дощ, то вродиться жито й гриби, а коли мороз — огірки.

Якщо посіяти напередодні Благовіщення горох,— буде рясний і помічний.

Коли досвіт на Благовіщення без вітру й тепла,— буде гарний врожай.

«Бог,— казали селяни,— у цей день благословляє рослини, і все починає рости».

Та все ж застережливі хлібороби нагадували: «На Благовіщення зими не лай, а саней не ховай».

Василь Скуратівський „Дідух”



специально для dna.com.ua