Святкування Великодня

Святкування ВеликодняНародні звичаї

В церкві

Як тільки задзвонять до заутрені, то з усіх кінців села чи міста народ починав рухатися до церкви — хто пішки, а хто й возом. Дітей теж брали з собою, вдома майже ніхто не залишався.

Кому не було місця в церкві, той спинявся на дворі під церквою і так стояв, скинувши шапку, аж до кінця Богослужіння.
.
«В перший день Великодня читають різними мовами, під веселий гуд дзвонів, з євангеліста Івана Богослова: ,,Въ началъ бъ слово".

Староста або паламар наказував виносити хоругви. Всі виходили з церкви. Парубоцтво звичайно виносило хоругви і хрест, а старші чоловіки брали образ Воскресіння Христового, євангелію та артос; чотири поважні дідусі виносили плащаницю.

В цей час сторож уважно оглядав церкву, щоб ніхто не залишився всередині. Коли всі вже вийшли, він замикав двері і сам ставав на варті — «щоб відьма не взялася рукою за замок».

Всі мітичні істоти, що відіграють важливу ролю в народній демонології — відьми, упирі та всяка «нечиста сила» — у Великодні свята, а особливо під час Богослужіння, за народнім віруванням, втрачають свою силу, а тому їх у церкві — при певних умовах — можна бачити і впізнавати.

«В той час, коли обходять навколо церкви, приглядаються, хто залишається в церкві, ховаючись по кутках. Якщо жінка, то це відьма, а як чоловік, то це упир».

Під час заутрені можна бачити в церкві відьму з глечиком на голові. Для цього треба взяти шматок дерева з труни мерця; але цей шматок повинен мати дірку від випалого сучка. Треба дивитися крізь цю дірку, але так, щоб не відділятися від натовпу, «бо відьми розірвуть».

Слідкують, бувало, за тими жінками, яких підозрівають у відьомстві: «вони повинні торкнутися рукою священика».

Хто прийде до церкви з першим вареником, сховавши ще на Масляну, той побачить відьму. Відьми здебільшого ховаються по дзвіницях.

Коли вперше заспівають «Христос Воскрес», мисливці, які стоять з рушницями надворі, стараються в ту ж хвилину вистрілити: «їхні постріли убивають чорта».

У селах Поділля парубки споруджували колись «гармату». Для цього брали залізну трубу, ланцюгами прикріплювали її до дерев'яної колоди; міцно скручуючи ганчірки, робили «кулю», заганяли її в «жерло гармати» і набивали «гармату» порохом. Як тільки священик в церкві виголосить: «Христос Воскрес!», хлопці підпалювали смолоскипом порох, і гармата вибухала.

Хто хотів розбагатіти, той ставав у куток, тримаючи в руці срібну монету. На виголос священика «Христос Воскрес» він, замість «Воістину Воскрес», відповідав «Анталуз маю!». Вірили, що від цього срібна монета набирає чародійної сили і, де б вона не була, все одно повернеться до свого господаря та ще й нові гроші з собою приведе.

Коли священик у церкві скаже «Христос Воскрес», то замість відповідати «Воістину Воскрес» можна чого-небудь побажати собі — це бажання здійсниться.

Після утрені старі бабусі ходять на могили христосуватися з померлою ріднею. Така бабуся, стоячи над могилою, називає на ім'я батька, матір, сина чи дочку і каже: «Христос Воскрес!»

Селяни вірять, що, коли піти на кладовище і похристосуватися з померлими батьками саме в той час, як у церкві вперше проспівають «Христос Воскрес!», то з могили можна почути відповідь: «Воістину Воскрес!»

Як бачимо з наведених прикладів, слова «Христос Воскрес» у народному віруванні мають велику магічну силу.

«По закінченні літургії, коло церкви або в притворі святиться «свячене», що складається з паски, сиру, яєць, поросяти, масла, сала та ковбаси. Яйця святять очищені, бо бояться, щоб свячена шкаралупа не впала на землю і не була потоптана ногами. Кістки «свяченого» закопують у полі — «щоб град посівів не побив».

«Коли йдуть або їдуть святити паску, то разом з паскою для свячення беруть сало, яйця, порося з хріном у роті, мак, ладан, галун, сіль, пшоно, мідний хрестик і голку.

Святкування Великодня

Свячений хрін гризуть, як занудить або глисти нападуть, голкою лікуються від курячої сліпоти (дивляться крізь вушко свяченої голки на схід сонця), хрестиком лікуються, коли «колька коле», ладаном підкурюють хворого на бешиху, галун п'ють з свяченою водою від «завійні» (болі в шлунку), а пшоно і сіль бере з собою хворий на пропасницю, йде на перехресну дорогу або в садок, кидає через голову і каже: „Вас, тітки, сімдесят сім, ось вам хліб-сіль усім!"»

Поздоровляти з святами і христосуватися починають уже після Богослужіння. При христосуванні звичайно цілуються і обмінюються писанками чи крашанками.

Яйце, одержане при першому христосуванні, зберігається як цінність, бо за народнім віруванням «воно має велику силу».

«Христосуються писанками і крашанками хлібороби і всі стани населення, не виключаючи і шляхти; бувало, не ввійдуть у хату без писанки або крашанки. Було б великою кривдою, якби після христосування не прийняв хтось писанки».

Святкування Великодня

Якщо Великодню службу Божу править не один, а кілька священиків, то христосування починається в олтарі поміж священиками. Потім вони виходять з олтаря з хрестом, Євангелієм та святими образами в руках, стають перед царськими ворітьми обличчям до народу, і найстарший з них виголошує привітання:
— Христос Воскрес!
А народ відповідає хором:
— Воістину Воскрес!
Тепер повівся добрий звичай виголошувати це привітання так:
«Христос Воскрес — Воскресне Україна!»


Вдома

«Як тільки прийдуть з церкви і принесуть паску, відразу ж мастять натщесерце свяченим салом губи, ніс і все обличчя — «щоб уліті не боліло і не тріскалося від вітру та сонця».

В цей же час придивляються до паски, бажаючи помітити на ній шерстину: якщо, помітять білу, то це значить, що білий скот буде добре вестися в господарстві; якщо чорну чи руду помітять, то такої шерсти скот і треба заводити».

В західних місцевостях України, прийшовши чи приїхавши додому, господарі відразу до хати не заходять. Вони обходять всі будівлі, що є в господарстві, і посипають навколо них свячену сіль — «щоб нечисту силу відігнати».

Після цього господиня йде до хати накривати стіл, а господар заходить з «дорідником» до стайні привітатися з «німиною».

Тут ще звичайно буває темно, і господар запалює освячену свічку та ставить її на полицю за яслами. Стайня виповняється тьмяним світлом, і тепер видно, що корови, вівці та коні занепокоїлись, почувши смачні запахи «дорідника».

Корови потягнулися до «свяченого» і своїми довгими шорсткими язиками намагаються його лизнути.

Господар скидає шапку, бере «дорідник» у руки і, підходячи по черзі до кожної тварини, кладе «свячиво» їй на хребет і примовляє:
«Який цей дар красний, щоб тобі Бог дав такі телята (лошата, ягнята) красні. Не примовляє він так тільки до свиней та пса.

Поздоровивши отак худобу, ґазда відрізує шматочки свяченої паски, вмочає їх у сіль, дає по одному кожній тварині і каже:
- Абись була така весела, як цеся Божа дора.

Наприкінці ґазда заходить ще до бджільника, торкається «дорідником» головищ вулика і промовляє:

- Чи ти, матко, спиш, чи чуєш?
Чи зробила матінник?
Чи ти вже ночуєш у матіннику?
Уставай, бо Ісус Христос воскрес!
Кілько я разів ковтну, тільки роїв аби ти, матко, пустила!
Як я тебе не забув, свяченої дари тобі даю.
Посвяти і ти свою родію, і сама себе.
Бо тебе би вже час випускати,
Аби ти йшла по світі старати,
По всьому світу
І по всьому цвіту!
Абись була цвітна, як цвіт,
Тяжка з вощиною, як я здоров,
Абись несла меду на собі так, як я несу дору,
Абись віск робила на віддяку,
Ісусові Христові на посвіт,
Людям на розлучінне душі з тілом,
А мід собі на уживаннє,
Людям на спомаганнє!
Як я з своєю ґаздинею роблю та працюю,
Аби ти так межи Богородицями 12 роїв пускала,
А від мене, порженого, абись не втікала!
Абісь сі так тримала пасіки, як сі тримає цеся дора мене!


Отак привітавшись з бджолиною маткою, ґазда йде до хати.

Переступивши поріг, він скидає шапку і голосно вітається:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес! — відповідають йому діти й жінка.

Ґазда ставить «дорідник» із свяченим на стіл і христосується з усією родиною, починаючи з ґаздині. Похристосувавшись, діти стають на коліна, а батько з матір'ю розбивають над дитячими головами «дорідник» чи бесаги, примовляючи:
«Аби вам розум так скоро ся розв'язував, як сі бесаги скоро розв'язуються».

Якщо в хаті є дівка на відданні, кладуть їй паску на голову і кажуть:
«Абись у людей така велична, як паска пшенична!»

Малу дитину кладуть у порожній «дорідник», примовляючи:
«Абись так скоро росло, як паска росте!»

Святкування Великодня

Перед тим, як сісти за стіл, вся родина вмивається. Мати наливає у велику череп'яну миску холодної води, а на дно миски кладе три червоні крашанки. Першою вмивається дівчина, потім хлопці і мати, а останнім — батько. Після кожної особи воду міняють, але крашанки залишаються ті самі. їх забирає дівчина — «щоб краща була».

Вся родина молиться Богові і сідає за стіл.

Стіл застелений білим обрусом і заставлений найліпшими напитками та наїдками, на які тільки міг здобутися господар: паски, яйця, сир, масло, шинка, ковбаса. В пляшках — пиво, горілка, наливки та настоянки ...

Святкування Великодня


Про розкіш великоднього столу в Україні імовірно в заможних родинах, з захопленням писав колись Олександр Терещенко:
«В Україні святкують Великдень веселіше і заможніше, ніж на півночі. В кілька рядів ставлять на стіл паски, що пеклися на різних солодощах та пахучому корінні. Разом з паскою, в яку встромлена гілочка свяченої верби і воскова свічка, — тарелі яєць, пофарбовані на різні кольори: жовтий, синій, червоний; начинене порося з хріном у зубах, а по боках його — зелень і овочі; смажена гуска, гиндик, телятина, вуджена свиняча шинка, ковбаса, сало, шматок чорного хліба, солодкі пиріжки, сир, сметана, сіль, карафка з горілокою, настоянки та наливки. Під вагою великодніх наїдків та напитків гнуться столи, і все це не здіймається протягом цілого тижня ...».

В південних степах України, на Херсонщині, існує цікавий звичай ставити на великодній стіл, поміж напитками та наїдками, тарілку, на якій могилкою насипана земля з зеленою травичкою, що росте з неї. Для цього здебільшого сіють овес — за два тижні перед святами. Зелень повинна вирости так, щоб у ній могло сховатися яйце, отже досягти 7-8 см.

Навколо цієї «могилки», поміж зеленню кладуть стільки червоних крашанок, скільки в цій хаті померло рідні. Отже це ніби символічна могила. Вона стоїть на столі поруч з паскою цілий тиждень, аж до Хоминого понеділка, коли, як кажуть селяни, «наш Великдень одходить». Це дуже гарний звичай, і його — на наш погляд — варто б поширити і в інших місцевостях України.

Святкування Великодня


В своєму нарисі «Великдень в Україні» (див. «Українська думка» від 2-го травня 1948 року, Лондон) я, описуючи цей звичай, пояснював його так: «Зелень на столі нагадує пробуджену на весні природу». Але після того я радився з своїми земляками з Херсонщини (при зустрічі або листовно) і прийшов до висновку, що «зелена могилка» на великодньому столі є саме символічною могилою і стоїть у зв'язку з поминками померлих, а не є лише символом пробудженої природи. В етнографічній літературі пояснення цього звичаю я не зустрічав.


Розговини

Обряд розговіння у різних місцевостях України відбувається по-різному. Найстарішою формою цього обряду, на наш погляд, є такий. Господар обходить тричі навколо столу, з мискою, наповненою «свяченим». Ставши обличчям до святих образів, він розрізує на тарілці кілька свячених яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частину яйця до рота (ніби причащає) кожному членові родини, примовляючи:
«Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров'ї!»

Такий обряд розговіння ще й досі затримався на Поділлі, Волині та в західній Галичині.

В центральній та східній Україні розговляються свяченою паскою, яйцем, салом, ковбасами. Все це запивають «оковитою», але без спеціального ритуалу.

Розговляючись, стараються не ронити кришок «свяченого» на долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами. Кришки, що залишаються на столі, кидають у вогонь — «щоб миші не поїли». Існує повір'я, що як миша з'їсть «свяченого», то обернеться в кажана і буде літати над головою того, хто впустив «свячене».

Першу шкаралупу з свяченого яйця кидають у воду — в ріку чи в море: «вона попливе до рахманів і скаже їм, коли Великдень».

На Слобожанщині обряд розговіння відбувається так. Вся сім'я стає перед образами і молиться Богові. Після молитви сідають за стіл, і господар відломлює від паски «шишку» та віддає господині.

Взявши «шишку», господиня або відразу несе її корові, або зберігає і віддає корові тоді, коли та отелиться — «щоб відьма не спортила».

Віддавши «шишку», господар ріже паску на шматки і запрошує всіх розговлятися. Спочатку їдять паску, яйця, шинку; потім доходить черга і до поросяти; звичайно, при цьому не забувають час від часу промочити горло горілкою чи якимось іншим питвом.

Упиватися ж під час розговин не можна, бо «як уп'єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає».

Та не скрізь і не завжди обряд розговіння відбувається весело. Якщо господарі вже поважні люди і дорослі діти у них померли або пішли поневірятися по світі, то мати, сідаючи за великодній стіл, плаче й примовляє:

Миколаю мій, Миколаю дорогий!
Ти то межи нами того Великодня був,
Ти то нам паску-дари покроїв,
Ти то нам до церкви відніс,
Ти то насамперед свяченого кушав,
А тепер ми без тебе і їсти не можемо,
Миколаю мій, Миколаю,
Хто би був казав ще тогідних свят,
Що ти уже цих не діждеш,
Миколаю мій, Миколаю дорогий!


Якщо ж мати не певна того, що її сини чи дочки вже померли, і ще сподівається, що її діти повернуться по святах додому, то вона залишає для них шматок свяченої паски та три крашанки. Все це вона загортає в рушник і кладе десь у затишному місці, покриваючи сухою материнкою — символом вічної надії. Цей дарунок від матері з великоднього столу зберігається до свята Вознесіння Господнього і в цей день віддається бідним — «щоб молилися за спокій душі загублених».

Після розговіння вмиваються, кладучи в миску два яйця і дрібну монету, а потім воду виливають на вогонь або в озеро. В Галичині вмиваються з крашанками перед розговінням. Див. вище — «Вдома».

«Коли на Великдень розговієшся і вийдеш з хати на вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй — буде удача.
- Якщо в цей день дощ або небо захмарене — буде врожай. В день свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, прямісінько піде до раю.
- Дитина, яка народиться в цей день, буде нещаслива.
- На Великдень, як зустрінеш якого чоловіка, хоч і незнайомого, поклонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей день навіть з ворогом!»

Після обіду ходять на кладовище христосуватися з померлими і кладуть на гробки крашанки, що їх відразу ж підбирають діти.

«Дівчата і невісти носять за пазухою сливки (писанки), також малі хлопці. Дають парубкам або вони самі видирають. Також переметують сливки через церков ...

Парубки і молоді жонаті ходять оборога по цвинтарі. Стають чотири парубки або молоді ґазди, а два вилазять з плота на їх плечі і так ходять по цвинтарі. Стає також по шість, а нагору — по чотири».

Олекса Воропай „Звичаї нашого народу”




специально для dna.com.ua