Понеділок

ПонеділокПоливальний Понеділок 

 

ЩЕ ПРИЙДЕ ДО ДІВОК ПОЛИВАЛЬНИЙ ПОНЕДІЛОК


Серед великодневих свят чи не найцікавіше відзначали другий день. У різних регіонах він мав свої іменні назви: Волочильний, Обливальний, Поливальний, Водяний понеділок. На Слобожанщині це був день Богородиці.

Понеділкові обряди розподіляються на два окремих дійства: так звані христосувальні обходи («нести калача»), що й дало назву Волочильного понеділка, та обливання водою — Поливальний понеділок.

Якщо перший обряд якоюсь мірою позначений церковним впливом, то другий — лише дохристиянськими віруваннями.

Не випадково І. Вишенський поливання водою називав «бісівськими ігрищами» і суворо осуджував «поганські звичаї».

Не стояли осторонь й церковні служителі. У наказі «Правительственного сената» (1721 р.) суворо заборонялося обливатися водою.

За традицією другого дня свят люди перевідували одне одного, христосувались, обмінювалися писанками або крашанками.

З цього приводу М. Грушевський писав: «Найбільш яскравий момент святочного обходу — се «волоченнє», ходження з хати до хати з «свяченим», з привітами й поздоровленнями, що відбуваються особливо у великодній понеділок — через те званий Волочильним, або Волочебним.
Як можемо судити з суворих інвектив Вишенського, сей звичай своїми подробицями поганської радості й поезії викликав часті нагінки церкви і вона майже знищила або звела на ніщо останки сього обряду,— хоч це властиво було майже найбільш людське, гуманне, соціяльне свято цілого річного кругу — се обопільне обдаровування «дорою» (сей грецький термін досі живе місцями), зв'язане з виявами зичливості і всяких добрих почувань до «сього миру».
Що саме накликало таке завзяття церкви — чи залицяння молоді, що при тім мало місце, чи елементи скоморошної забави, що прив'язалися до сього волочення,— не знати».

Найчастіше це робили діти 8—12 років, переважно хлопчики. Невеликими гуртами вранці вони обходили дідусів та бабусь, хрещених, бабусь-повитух, учителів.

Мати клала в миску чи хустину три великодні калачі, писанки чи крашанки, іноді, якщо це найближчі родичі, то й кільце ковбаси. Такі навідини називалися «нести калача», або «волочебне», а ватаги — волочебники чи христосувальники.

Заходячи в оселю, діти вітали присутніх:
— Христос воскрес! Будьте здорові з празником! Тато й мама просили взяти калач...— і почергово цілували руки присутнім.
— Воістину воскрес,— відповідали їм.— Спасибі татові й мамі, і вам, діточки! Поздоровляємо вас, ростіть великі та здорові! Погладивши по голівці, приймали «волочебне», а натомість клали свої віддарунки — писанки чи крашанки, печиво, інші свячені ласощі.


За звичаєм дітей запрошували до столу, частували їством і давали «на дорогу» кілька копійочок. Зібрані поштунки мати складала в сито, а після останнього обходу порівну розподіляла їх між усіма учасниками.

Згодом «їхали з калачем» до батька молодята, які недавно пошлюбувались і ще не мали дітей.

Якщо ж онуки приносили «волочильне» в понеділок, то їхні батьки мусили робити це у вівторок.

Принаймні до XVI століття, як це стверджував Іван з Вишні, себто Вишенський,— подібні обходи вчиняла й молодь. Під супровід музичних інструментів хлопці ходили ввечері біля хат і співали (на зразок колядок) величальні пісні.

Але суворі заборони з боку церкви майже повністю знівелювали цей звичай в Східній Україні, лише окремі залишки обрядовості збереглися до минулого сторіччя в глухих селах на українському та білоруському Поліссі.

На Галичині (Явірщина), як засвідчує В. Гнатюк, ще 1870 року користувалися великодними «риндзівками».

Другого чи третього дня хлопчача ватага обходила пізно вночі з музикою оселі дівчат та молодиць, які вийшли заміж на зимове пушення, і співали:

Гречная панна, красна Ганунейка,
Не сама з собою, з вітцем, з матінкою,
Тобі, Ганунейко, риндзівка,
А нам писанок кобівка.
Тобі, Ганунейко, виградзанє,
А нам писанок ціле дзбанє.
Тобі, Ганунейко, красная піснь,
А нам писанок сорок і шість.
Й а в коморі на кілочку
Висять писанки в ріжочку:
Нема кому встати, писанок дати.



По закінченні віншування дівчина чи молодиця виносила кільканадцять писанок та дрібні гроші. Подякувавши за віддарунок, ватага йшла до іншої оселі.

І все ж найцікавішим, особливо для молоді, був звичай обливатися водою. Подібні дії вважалися здавен очисними. Так само робили на Водохреща, Чистий четвер, на Купала.

Рано-вранці, ще до сходу сонця дівчата йшли вмиватися до криниць. Хлопці тим часом уже підстерігали юнок. Як тільки відерце з водою з'являлося на цямрині, парубок, що уподобав дівчину або хотів одружитися з нею, тут же зненацька обливав її джерелицею. Деінде так вчиняли на вулиці або ж у хаті, і це вважалося природною витівкою.

Понеділок


На Гуцульщині, як і на Поділлі, юнок обливали біля потічків та річок, нерідко навіть кидали у воду. 

Цей звичай колись був поширений на значній території України, про що свідчать «Чтения Киевские» (XVI—XVII ст.): «Некотории криницам, озерам за обфитость урожаю приносили, а часом на оферу й людей топили — що и тепер по некоторих сторонах безрозумній чинят под час знаменитого празника Воскресенія Христова: зобравшися молодіи обоего полу и взявши человека вькидают у воду, и трафляет за спорадженнем тих богов, то-есть, бесовиж вкинений в воду альбо о дерево, альбо о камень розбивається, альбо утопает...».

У наведеному тексті чітко простежується, сказати б сучасними словами, ідеологічна тенденційність. Важко повірити, щоб такі забави з нещасними випадками носили масовий характер. Подібні застороги застосовувались насамперед, аби зашельмувати обряд.

Звичай обливатися (очищатися) водою йде з глибини століть. Він відомий і Стародавньому Риму, і багатьом європейським країнам.

Наші ж пращури в такий спосіб «викликали весняний дощ». До речі, на Полтавщині ще в минулому столітті існував звичай: під час першого весняного дощу селяни родинами виходили на подвір'я, «щоб покропив і оживив».

В одній з експедицій «Чумацькими шляхами» я записав цікавий переказ. Звичай обливатися водою йде, начебто, від того, що частина іудеїв не повірила в Христове воскресіння. Тому вони на Великдень їдять півнів з кістками — «обливають брудом і помиями християн». З цього приводу побутує поговірка: «Маренець воскресає, як когут заспіває». Щоб очиститися від бруду, власне, й обливаються водою.

З цим обрядом, особливо в західних областях України, пов'язана ще одна дія: дівчина, яку хлопець скропив джерелицею, мала подарувати йому писанку.

На Бойківщині й дотепер зберігся звичай розігрувати біля церкви побутові сценки. Хлопці, озброївшись бризкавками з бузини, підходять до дівчат і запитують:
— Писанка є? Тоді ходи у воду!

Обливали водою доти, доки дівчина не зголошувалась:
— На, та йди вже...

Ці дійства відбуваються лише в понеділок або вівторок, хоч обливатися можна було й до Проводів.

Недавно мені пощастило спостерігати традиційний обряд Поливального понеділка в Нью-Йорку. Біля церкви святого Юрія молодь українського походження повністю відтворювала це дійство.

Натомість останнім часом у деяких місцях, як-от у Львові, цей обряд набрав іншого, я б сказав деформованого характеру. Молодь, озброївшись сучасними технічними пристроями, поспіль обливає водою всіх на вулицях міста, у громадському транспорті, біля вокзалів, що звичайно не в'яжеться з давньою традицією.

Третій великодній день — вівторок вважається днем господарів — взаємних відвідувань родичів, сусідів, знайомих.

У цей же день селяни родинами перевідували озимі посіви. Привітавши ниву традиційним «Христос воскрес!», сідали на обочині, їли свячене й закопували у землю крашанку, «щоб добре земля вродила».

Потім літні жінки збирались окремо на вигоні з «круглою пляшкою», а чоловіки йшли до корчми, де вирішували всілякі громадські справи.

Як другого, так і третього великодневого дня дівчата водили хороводи — танцювали, співали пісень, влаштовували гойдалки та інші забави.

Якщо в понеділок обливали водою переважно хлопці, то у вівторок це робили юнки (згодом ця послідовність втратила своє первісне значення).

Надвечір у Поливальний понеділок молодь збиралася «на складчину», «щоб замочити свята» й вибрати нових отаманів та отаманш і їхніх помічників.

З цього часу дозвілля переносилося «на колоди», луки, тобто проходило серед живої природи.

Та з людській пам'яті залишалося відоме прислів'я: «Ще прийде до дівок Поливальний понеділок».

Василь Скуратівський „Дідух”



специально для dna.com.ua