Святий Юрій

Святий Юрій

6 травня день Святого Юрія.
 
Святий Юрій, Святий Юр, Юрій-Змієборець,Святий Георгій, Георгій Переможець (грец. Άγιος Γεώργιος — агіос Георгіос) — святий, мученик і воїн, патрон візантійських імператорів, а пізніше і руських (українських) князів, зокрема князів Коріятовичів. 

Святий Юрій є однією з найвідоміших постатей в християнському світі, його історія надихала митців протягом століть. Святий є також покровителем України, столичної Київської області (зображений на прапорі та гербі Київщини), головної святині Галичини та Львова — Собору Святого Юра та опікуном Пласту.

Святий Юрій (Георгій) народився у III столітті в Каппадокії. Він походив із князівського роду. Його батько обіймав високу посаду в римському війську, однак незабаром його скарали на смерть за Христа, і мати з дитиною переїхала до свого маєтку в Палестину, у місто Ліди. Вона присвятила життя вихованню сина, навчила його Святому Письму. Часто розповідала про християнських мучеників і про доблесний подвиг його батька. Святий Юрій вступив на військову службу і завдяки своїм здібностям і мужності, виявлених у боях, вже в молодості одержав звання полководця і трибуна при імператорі Діоклетіані. Він стає радником, супутником, наближеним імператора. Однак, коли Діоклетіан почав гоніння на християн, Святий Юрій не вагаючись відмовився від слави, почестей і земних благ і встав на захист віри свого батька — християнства. Міцний, непоборний воїн, він зазнав тяжких мук за сповідування Христа і загинув від них. І за цей подвиг в ім'я віри Церква нарекла його Побідоносцем.

Шанування Святого Юрія почалося з V століття, йому поклонялися, як мученику і воїну. Юрій став святим патроном візантійських імператорів, а пізніше і руських князів, у яких ім'я Юрія стає улюбленим. На Русі Святий Юрій відомий з часів прийняття християнства наприкінці X століття. Він з'явився серед інших християнських святих із Візантії, де шанування його мало вже багатовікову традицію.

Саме з місця особливого шанування Святого Великомученика Юрія Переможця почалося хрещення Київської Русі. Святий Рівноапостольний князь Володимир прийняв Святе хрещення в Криму біля Корсуня (Херсонеса) у Георгіївському монастирі.

Особливо багато для утвердження шанування Святого Юрія зробив київський князь Ярослав Мудрий, який прийняв при хрещенні його ім'я. На честь свого святого заступника в 1030 р. він засновує місто Юр'їв, тобто місто Юрія. У 1037 р. Ярослав починає будівництво Георгіївського монастиря в Києві і зводить у ньому храм, який до наших днів не зберігся.

День освячення першого на Русі храму Святого Юрія — 26 листопада 1051 р. — був відзначений установленням щорічного святкування цієї події. Він увійшов у народну пам'ять під назвою дня Юрія, або осіннього Георгія. З тих пір на колишній території Київської Русі Юрій стає ледве не першим у сонмі православних святих.

Класик російської літератури М. С. Лєсков, описуючи побут українського села Фарбованого у XIX ст. зазначає: «Слово „русський", в смысле малороссийский или южнорусский, тогда здесь резко противопоставлялось „московскому" или великороссийскому, северному. Московское и „русськое" — это были два разные понятия и на небе и на земле. Земные различия всякому были видимы телесными очами, а расчисления, относимые к небесам, познавались верою. По вере же великорусские дела подлежали заботам чудотворца Николая, как покровителя России, а дела южнорусские находили себе защиту и опору в попечениях особенно расположенного к малороссиянам святого Юрия или, по нынешнему произношению, св. Георгия (по-народному „Юрко").»

Святий Юрій


Святий Юрій на гербі Київської області, столичної землі України.

Храми, присвячені Юрію, споруджуються у всіх землях Русі. З X по XIII століття георгіївські церкви услід за Києвом і Володимиром були побудовані в Новгороді, Каневі та інших містах. Під час служб в них читали уривки з Житія і чудес Святого Юрія.

У Львові є три храми святого Юрія. Найвідоміший з них Собор святого Юра, що перебуває в юрисдикції Української греко-католицької церкви і розташований на площі св. Юра. Крім того є храм святого Георгія УПЦ (МП) на вулиці Короленка, а також новий храм святого Георгія УПЦ КП на вулиці Чернівецькій біля вокзалу.

Святий Юрій


Собор святого Юра у Львові

Одеса з дня свого заснування перебуває під особливим духовним заступництвом Святого Великомученика і Переможця Георгія. Його зображення присутнє на старому гербі міста. Багато видатних одеситів і правителів міста були георгіївськими кавалерами.

Однак у місті ніколи не було церкви, яка носила б ім'я Св. Великомученика. Історичну справедливість відновлено лише за наших днів. Єдиний Свято-Георгіївський храм м. Одеси розташований на території 411-ї батареї, наповнюючи Меморіальний комплекс бойової слави міста особливим духовним змістом. У дерев'яній однобанній красуні-церкві багато молильників. Поминальні служби за полеглих воїнів «Душу свою, за други своя положивших» поєднуються з Божественною Літургією, за якою возносяться до Престолу Царя Небесного прохання про жертводавців існуючого і майбутнього храму. Настане час, і золота баня червоно-цегельної, під розшивку, церкви (червоний колір — колір мученицької крові), встромиться в безоднє небо. Зажевріє ще одна молитовна лампада перед іконою Всехвального Чудотворця і Переможця Георгія.

Свято-Георгіївський храм у Вінниці з'явився на території прилеглій до Будинку офіцерів, неподалік від музею М. Коцюбинського.

Пам'ять живих — це символ продовження життя тих, хто переступив поріг вічності.

Святий Юрій здавна став покровителем воїнів. Весь православний світ відзначає Юріїв день, як день захисника Вітчизни. Він є офіційним святом у Грузії, Болгарії, Сербії, Хорватії. Колись широко святкувався, як день Захисника Вітчизни і, взагалі, чоловічий день в Україні.

День загибелі Святого Великомученика — 23 квітня (6 травня н.с.) — відзначається Церквами східного обряду і віднесений до числа церковних свят. До Юрія звертаються з проханням про здоров'я душевне та тілесне, про родючість землі, про допомогу і заступництво у боротьбі з ворогами рідної землі. Такі численні «обов'язки», очевидно, й забезпечили святому широку славу і поклоніння багатьох народів.

Джерело: ВікіпедіяMy Webpage

ЮРІЄВА РОСА КРАЩА ОД ВІВСА


Святковий календар увібрав безліч імен. Проте одне з них чи не найшанованіше. Мова йде про свято великомученика і побідоносця Юрія (Георгія, Юрая, Урая, Рая, Ір'я, Єгорія), що припадає на 6 травня.

Щоправда, крім весняного («теплого»), є ще й зимовий («холодний») Юрій (9 грудня), що відбилося у влучних прислів'ях: «У кожному році два Юр'ї і обидва дурні: один голодний, а другий холодний», «Треба добре дбати, щоб не купувати: сіно до одного Юрія, а хліб до другого Юрія».

Весняний Юрій вважався захисником і покровителем землеробства (йому відводилась особлива роль «заорювача полів»), оберігачем полів та врожаю, бджіл і медоносів, опікуном свійських та диких тварин, зокрема вовків, стояв на чатах усіх ловців, вершників, вояків.

Святий Юрій був патроном молодих жінок і дівчат, які вважали: якщо йому молитися, то він неодмінно зробить подружнє життя щасливим.

Одне слово, святий Юрій — воістину благочестива особа в народних віруваннях. Крім того, він «наче Син Божий і воротар відкриває небо і спускає дощ та росу на землю», а тому з цього дня весна остаточно правує на землі.

Свято «теплого» Юрія відоме в багатьох народів. До нас, як прийнято вважати, воно прийшло з Греції в IV—V століттях. Переказ засвідчує, що перський цар Дадіян протягом семи років мучив Юрія (це ім'я грецькою мовою означало «хлібороб»). Він тричі вмирав і воскресав. Учетверте йому відтяли (усікли) мечем голову. За таку наругу Господь покарав його мучителів наглою смертю. Цей сюжет був дуже популярним у французьких та німецьких поетів.

Натомість існує й інша християнська легенда. Юний рицар за ім’ям Юрій врятував у лівійських степах невинну дівчину, яку язичники принесли в жертву триголовому драконові. Сміливець вбиває його і зберігає життя дівчині.

В іншому сюжеті мовиться, що цар для порятунку своєї землі від спустошення приносить змієві на поїдання свою дочку. Раптом з'являється молодий вояк Юрій і утихомирює хрестом ненажерця. Тим часом царівна, за наказом свого захисника, прив'язує змія до пояса і веде в місто.

Однак на церковних іконах святий великомученик Юрій здебільшого зображується юним лицарем на коні, який убиває триголового дракона.

У дайбожичів володарем сонця та покровителем хліборобства й тваринництва був бог Усіня. В одній із стародавніх пісень мовиться:

Сьогодні ввечері, сьогодні ввечері,
Поведемо, брати, коней на нічне,
Принесемо Усіню жертву —
Сотню яєць.
Я зарізав півня для Усіня,
Півень має дев'ять гребенів,
Нехай росте жито, росте ячмінь,
Щоб коні були ситі...



Вочевидь риси, які були характерні Усіню (в нас цю роль виконували, либонь, Ярило та «скотій бог» Велес) згодом були «передані» Юрію.

Слова пісні «поведемо, брати, коней на нічне» підтверджують наше припущення, оскільки саме на Юрія вперше вигонили на нічний випас коней, беручи з собою яйця, щоб приготувати обрядову яєшню. Цілу ніч на вигоні палили багаття і не спали, «щоб вовки не загризли лошат».

Пастухи розповідали один одному забавні історії та легенди. Одна з таких побутувала і на Слобожанщині.
«Якось їхав чумак степом, дивиться, а навпроти біжить вовк і в зубах несе гуску. Чумак ударом батога відбив птаху. Проїхавши ще трохи, він розпріг воли, пустив їх пастися, а сам оскуб гуску та заповзявся варити куліш. Доки він кипів, мандрівник вирішив полагодити мажу. Раптом щось як загуде коло нього,— він оглянувсь, аж де не взявся мисливець на білому коні й собачні біля нього сила-силенна; коли ж придививсь уважніше — не пси то, а вовки. Оточили мисливця колом, а той, що на білому коні, й каже:
— Ага, меткий який, вже й кашу варить, знацця їсти захотів. Навіщо ти в мого хорта їжу відняв?
Чоловік почав сяк-так виправдовуватися, на що незнайомець відповів:
— Ти хоч знаєш, хто я такий? Я — святий Юрій, а це мої хорти. Теперечки, якщо хочеш жити на цьому світі, то налигай свого най кращого вола, прив'яжи його ось тут, до дерева, а сам тікай геть!
Чумак так і зробив, і тільки-но прив'язав вола, а сам відбіг, як де не взялася тьма-тьменна вовків, і розметали вола».

За звичаєвим правом, до Юрія можна було вільно випасати тварин у будь-якому місці, але з його приходом заборонялося робити це на сінокосах й озимині.

З цього приводу казали: «До Юрія в житах і травах б'ють тільки дурня, а після Юрія наб'ють і умного».

У перший день свята споряджали початковий вигін домашньої худоби на постійний випас. Робили це вельми урочисто.

На Юрієву росу, яка вважалася особливо корисною, корів вигонили до сходу сонця свяченою вербовою галузкою, «щоб святковий Юрій оберігав худобу». При цьому годилося помолитися:

Юрію святий! Пускаєш нори-пренори,
Луги, береги, керниці-теплиці —
Тепер спусти нам таку манну-сметану,
Ладне молоко, густий сир, і жовте масло!
Тьху, тьху, тьху, зчізай,
Манну не віднімай!


У цей день дорослі люди говіли. Не мав права їсти й пастух, доки не вижене череду на пасовище. Для нього кожна господиня готували ситну (яйця, масло, сир, сало, ковбаси) їжу, загортала її в новий рушник чи в свіжу полотнину. Доки худоба йшла в поле жінки нашіптували молитву:

Гоню я, Господи, скотину на луки,
Вручаю, Господи, тобі в руки.
Святий Отче Спас,
Щоб ти мою скотину пас;
Святий Миколай, додому навертай;
Святий Отче Ягорій, собак припинай,
І лихих лиходіїв, що з бистрими очима,
І лихих слів не вимовляли,—
Зав'яжи їм, Господи, рот на весь год
Білими хустками.
Дай, Господи,
Час добрий, на всякий час, на всяке врем'я!


У цей час вдаряли церковні дзвони, і батюшка з процесією теж прямували на пасовисько, «щоб благословити молитвою на сезонне неушкодження худібки од звіра».

Тут же, на вигоні, стояв застелений білою скатертиною стіл, поряд з ним — двоє відер з водою; на ряднині, простеленій долі, господарі складали дарунки пастухові.

Після молитовного обходу череди присутні обливали водою попа в ризах та пастухів — «на дощ, на очищення, на розродження і щастя».

Дійств, пов'язаних з вигоном худоби в поле, було безліч. Наприклад, перед тим як вигнати корову з обійстя, стелили їй під ноги червону крайку. Якщо вона не зачіпала її ногами, то на увесь сезон убезпечувала себе від хвороб і нападів вовків, а як зачіпала — «обов'язково нападуть трясці й звірі». Дехто перегонив тварин через замкнутий замок, тоді «ні звір, ні дурне око не одніме корови».

У лісостеповій зоні, коли вперше виганяли худобу, брали кілька глечиків з вушками, протягували між ними ланцюг і замикали колодкою; якщо тварина переступить через посуд, «то її не зачепить ні звір дикий, ні злодій».

У північних районах Полісся корів на Юрієву росу проганяли через розстелений вовною догори кожух, на який ще клали кілька крашанок, збережених од Великодня, а на Лівобережжі — через дві тліючі головешки і обкурювали при цьому їх сухим святоянським зіллям.

На Закарпатті, коли пастух уперше вигонив худобу в поле, його мати спиралася йому на плечі, «щоб корови й телиці цього року побігали».

Деякі жінки виходили за село і просили в чужих попасичів хліба для своїх корів, аби в них було багато молока.

Вигонили череду лише тоді, як сонце геть підіб'ється, «щоб зрання відьма не зашкодила їм».

Чимало обрядів, пов'язаних із вигоном домашньої худоби на Юрія, зафіксовано в Карпатах. Це цілком істотно, адже для горян тваринництво було основою господарювання.

У кожному селі жінки плели до цієї нагоди віночки з живих квітів і вішали їх на роги коровам як священний оберіг від хижаків. Цей обряд супроводжували піснями — так званими латканками.

Щоб захистити тварин од чародійниць, ґазди робили дерев'яне колесо, обкручували його сіном, підпалювали і котили по подвір'ю.

Хвіртки й ворота обкладали дерном, в який затикали вербові галузки, «щоб відьма корів не доїла».

Напередодні Юрія гуцули розводили багаття (куриво, курище, «Юрика палити») з глоду та сміття, перегонили через нього худобу, приказуючи:
— Дай, Боже, аби тільки було маржини, кілько має бути тут попелу із цього курища!

Потім золу розтрушували на сінокосах та посівах, а худобі давали їжу із дванадцяти компонентів. Усе це мало убезпечити корів од злих очей, чародійників, хвороб і принести добрий приплід.

Щоб молоко було жирним та густим, удосвіта на Юрія корівок підгодовували спеціальними квітками (юрочками) із сіллю.

Деінде увечері стелили в хлівах терновики, на яких спочивали тварини, чи ставили борони, посипавши їх попелом від Юр'ївського вогнища, а вим'я натирали часником або цибулею. Обійстя прикрашали галузками берези та глоду.

Але, здається, найцікавіше проходили такі обряди в бойків. Вони вигонили тварин у поле якнайпізніше, «щоб молоко не відібрала нечестивиця»; вважалось, що вдосвіта на випасах ходять відьми.

Проти них підпасичі плели в полі віночки з лотаю і перед тим як гнати череду додому, надівали їх на роги коровам й співали:

Пасла коровиця, пасла,
Відерко каші принесла.
Вийся, віночку, гладко,
Ой вийся й увивайся.
На Красечку придайся.
Пасла Красечка, пасла,
Відерко каші несла.


Загалом у всьому регіоні й дотепер збереглося чимало пісень-латканок, які виконуються лише на Юрія. Їх співали не тільки в полі, а й коли гнали череду селом.

Щоб оповістити господарів, що тварини гарно напасені, приспівували:

Повна корова, повна,
На ній шовкова вовна.
Шовкову траву пасе,
Повно молока несе.
Ой два збанки сметанки —
Пастушкам на сніданки,
А йден збаночок сира —
Аби здорова била!


Закінчивши роботу, сільські пастушки збиралися в гурт й співали величальну латканку, в якій сповіщали, що їхній сезон уже розпочався:

Звеселіло подвір'я
Прийшло зелене Ір'я.
Вівчарі, й уставайте
Та хліб у торби крайте.
Та хліб у торби крайте,
Трумбети забирайте.
Звеселіли вершечки,
Будуть пасти овечки.



Цікавими були обряди і на Поділлі. Увечері напередодні Юрія копали мурову або кицьки (квадратні плитки дерну), втикали в них гілочки від слив чи інших фруктових дерев і ставили на верхівки стовпів біля воріт, а подвір'я обсипали маком, посвяченим на Великдень, «щоб відьми не доїли вночі корів».

Вважалося, що в цей день людинопотворниці збігаються на свою раду «до границі» — межі між селами,— а вночі йдуть з дійницями на толоку, розмахують ними і нашіптують заклинання. Коли вони повертаються додому, їхні відра вже повні чужого молока.

Мешканці Подніпров'я на Юрія запалювали свічки перед іконами покровителя тварин, «щоб він доглядав за вівцями й телицями». Дехто навіть не вигонив у цей день скотину, бо «Святий Юр звіра пасе», а «що у вовка на зубах, то Юрій дав».

Пастухи, що зголосилися на сезон доглядати череди, не голились протягом усього часу.

Зі святим Юрієм пов'язаний ще один обряд, який раніше був поширений в усій Україні, а тепер зустрічається лише у деяких селах Прикарпаття і Карпат.

У пообідню священик з півчою та мирянами робили хресний хід на поля. На обочині поля, засіяного озиминою, зводили престол і фігуру — хрест з розп'яттям. Священик читав молитву «на щедрий врожай та рясні дощі», виголошував проповідь, а потім обходив поле, скроплював його водою (дехто запрошував його і на своє власне поле).

Після обходу всі сідали за святковий стіл, де обов'язково мали бути Великодні крашанки та калачі, обідати. Недоїдки й шкаралупи закопували на межі, «щоб польові душі оберігали збіжжя».

Під час обрядової трапези виголошували тости:
— Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю!
— Роди, Боже, на всякого долю: бідного й багатого!
— Дай, Боже, нам урожаю!


По закінченні обряду присутні чоловіки з жінками, хлопці з дівчатами та діти, взявшись за руки навхрест, хиталися в різні боки, «щоб добре родило жито, а Юрієва роса давала силу», наспівуючи давню колядку:

Святий Юрій по межах ходить,
По межах ходить да жито родить.
Із єдиного колосочка да буде жита бочка!
Христос воскрес, святий Юрій Син Божий!


Вважалось, як у цей час проспіває будь-яка птаха чи здалеку долине грім,— «то лиха вістка».

Проти цих походів непримиренно виступав релігійний аскет І. Вишенський, закликаючи знищити цей «праздник диявольський на поле ізшедших сатані офіру танцями і скоками чинити».

Подібні обряди відомі й іншим народам. Скажімо, весняні обходи в кінці квітня та на початку травня влаштовували і стародавні римляни, щоб у такий спосіб убезпечити врожай од всіляких хвороб та «кашки».

У регіонах, де не були поширеними хресні ходи, кілька родин разом організовували обіди в полі.

Найцікавіше це проходило на Волині. Перед обідом або опісля молоді чоловіки та парубки їздили верхи на конях, удаючи, що то святий Юрій «об'їжджає білого богатирського коня», оглядаючи поля та посіви.

На Галичині з цієї нагоди пастухи в обід варили в полі молочну кашу і смажили яєчню, а на Поліссі жінки дарували відпасувачам пироги з маслом, яйця й молоко, «щоб пообідати в полі».

З цим святим пов'язаний ще один обряд. Якщо весна була пізньою, то з цього дня починали оранку в удів, сиріт та немічних людей.

Чимало легенд, переказів та повір'їв пов'язано з Юрієвою росою. У деяких джерелах про дохристиянські вірування згадується загадкове ім'я Урая, котрий «спускає на землю весняні роси».

Можливо, наші пращури пов'язували з ним і покровительство «божого дощу» — як називають у народі ранкові роси.

Одне з таких свідчень — народну пісню — записав на Волині П. Чубинський:

Та Урай матку кличе:
- Та подай, матко, ключа
Одімкнути небо,
Випустити росу,
Дівоцьку красу.
Та дівоцька краса,
Як літня роса:
У меду потопає,
В вині виринає.
Та Урай матку кличе:
- Та подай, матко, ключа,
Одімкнути небо,
Випустити росу,
Парубоцьку красу.
Парубоцька краса,
Як зимня роса:
В смолі потопає,
В дьогтю виринає.



Справді-бо: віддавна на всьому терені України Юрієву росу вважали цілющою не тільки для худоби, а й для людей. Батьки змушували дітей ходити по росі босоніж, «щоб не нападали парші та не боліли ноги»; дівчата вмивали нею обличчя, «аби красивим та рум'яним було».

Господарі стежили за кіньми: якщо кінь не качався в росі — це було ознакою його старіння чи хвороби. З цього приводу навіть казали: «Коли кінь у росу - ти його в шлею, а коли без роси — фельдшера проси», бо «На Юрія роса — не треба коням вівса».

Стосовно корів говорили: «Хочеш масла — треба, щоб корова з росою паслась», тому череду вигонили пастись якомога раніше, доки на травах не висохли густі роси.

Давній обряд «збирання роси», що побутував на Поліссі, також тісно пов'язаний з народними віруваннями. У деяких глибинних селах він зберігався аж до середини 70-х років. Один з його варіантів я нещодавно записав на Рівненщині.

Кілька сусідніх родин заздалегідь домовлялися про збирання роси на Юрія. Зодягшись по-святковому, прихопивши їжу, до сходу сонця збирались в одній із осель. Як тільки прокидався досвіт, господиня говорила:
— Пора вже йти, бо сонце дає відтінки!

У поле йшли попарно — чоловік і жінка, хлопчик і дівчинка. Дорогою не розмовляли, а коли траплялися зустрічні, то віталися з ними лише кивком голови.

На межі городів розстеляли білі скатертини, виставляли сніданок, а господар, прилаштувавши на рушникові хліб-сіль, запрошував присутніх тричі обійти ниву.

Після цього батьки долонями збирали з озимини в пляшечки росу, якою при потребі змащували рани і кропили дітей, лікували очі.

Потім всі роззувалися, ходили босоніж полем, оббризкували один одного росою і нарешті вмивалися нею, приказуючи:
— З роси вам!

Як тільки сходило сонце, сідали снідати. Залишки їжі з собою не брали, а закопували на межі.

Як роса трохи спадала, діти качалися врунами в усі боки, приповідкуючи:
- Хай густим і повнозерним вродить жито і пшениця!

Юрій багатий не тільки на обряди, а й на численні прислів'я та приказки, народні прикмети та завбачення погоди.

Святий Юрій корів запасає, а Миколай — коней.

І в дурня стане сіна до Юрія, а в розумного — до Миколи.

На святого Єгорія пливуть люди до моря.

Сіно до Юрка, а хліб до Ілька (2 серпня).

З Юрія хороводи, а з Дмитрія (8 листопада) вечорниці.

Коли на Юру дощ і грім, то буде радість людям всім.

На святого Юра висохне баюра.

На Юрія сіна коню зкинь та вила викинь.

Що перед Юрієм виросте, то після Якова (13 травня) висохне.

Юрій з теплом, а Микола (22 травня) з кормом.

Юрій з водою, а Микола з травою.

Якщо піде дощ на Юрія, то буде хліб і в дурня.

Закує зозуля до цього дня — на поганий рік.

На Юрія мороз — уродиться овес.

Якщо на Юрія ворона в житі сховається, то буде врожайне літо, а коли воно горобцю по коліна — на лихе.

На Юрія починає співати соловей.

На Юрія посади редьку, то вроде як кулак.


Отже, святий Юрій, відімкнувши ключами небо, остаточно передавав їх весні, щоб та добре зросила землю.


Василь Скуратівський „Дідух”



специально для dna.com.ua