Свято Проводи

 

Свято Проводи


 

 
ЇМ ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ, А НАМ ЩЕ ПРОЖИТЬ!

Непомітно спливли Великодні свята. Але люди не поспішали розлучатися з обрядовими виробами, передовсім писанками й крашанками. У кожній родині зберігався недоторканий запас розфарбованих яєць. їх неодмінно тримали до наступної неділі, яку в народі називають Провідною, або Проводи.

Кілька разів на рік наші пращури вшановували членів свого роду — «тих, хто навічно одійшов на небеса».

Такі пошанівки припадали на Зелені свята, Спаса, Святвечір (напередодні Різдва) та Чистий четвер. У народі вони відомі насамперед як «вечеря для дідів». Проте найурочистіше їх вшановували на Проводи.

Вважалося, що від четверга і до Провідної неділі покійники перевідують своїх близьких і далеких родичів.

Особливо активізуються духи-душі з настанням сутінків і до третіх півнів. Удосвіта на Великдень вони разом з членами родини розговляються, а на Проводи їх треба відряджати «до вирію та на охорону нив і врожаю»; лише «неприкаяні» — ті, що повмирали неприродною смертю або нехрещені, відправлялися в скелі, ліси та води.

Отже, перша після Великодня неділя, а відтак і увесь тиждень, у церковному календарі називається Томиною (Фоминою); у народі ж вона відома як Провідна.

Щоправда, у давніх літописних пам'ятниках Томина неділя мала ще одну назву — Радуниця (Радунець, Радовниця). Про це стверджують Троїцький (1372 р.), Новгородський (1373 р.), Київський (1493 р.) літописи. В останньому, зокрема, читаємо: «Тояже весны на Радуницу, апреля 16-го погоре Москва...».

В одному з церковних календарів мовиться: «В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати померлих свояків, з язичними обрядами, і той, хто згадував, приносив на могилу вино, ситене пиво, пироги, млинці, і після відправи священиком литії, взявши чарку з вином, або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінки в цей час жалобним голосом причитували добродійні вчинки небіжчика».

Нині ці давні терміни вийшли з ужитку. Залишилися лише такі: «на могилки», «гробки», «поминки», де-не-де — «батьківський Великдень».

Але найпохіднішою є назва Проводи. Вона має, очевидно, християнізоване походження. В одному з документів, який обнародував перший київський археолог М. Берлинський, читаємо: «Когда при распятіи Господнем телеса многих святых восташа и, при воскресеніи Его, внидоша во святый град: тогда сих то святых яко бы опять после празника сопровождали до гробов граждане».

Люди заздалегідь готувалися до цього обряду. У моєму селі Проводи припадали на вівторок. Вранці мама казали мені:
— Синку, збігай на кладовище, поприбирай могилки дідусів та бабусь, хрещених і своїх чотирьох сестричок!

Взявши з собою заступця, граблі та сокиру, я йшов на кладовище, щоб згребти сухостій, підправити надгробки, обсипати їх жовтим піском, посадити квітки, підчистити кущі калини та прорідити бузкові зарості. З обіду приходили й мама, журно зупинялися біля хрестів, цілували їх, а вже потім починали фарбувати.

Зранку на провідний день могилки помітно олюднювались. Приходили не тільки свої, а й з сусідніх сіл, і навіть з Києва та інших міст спеціально приїздили родичі, «щоб пом'янути своїх пращурів».

Розмовляли поміж собою спокійно, врівноважено. Зібравшись у гурти, односельці згадували про доброчинні справи тих, «хто навічно одійшов з цього світу».

Мене ж особливо хвилювали мамині оповідки про сестер. Дві з них — п'ятирічна Тамара та сімнадцятилітня Ніна — померли на одному тижні в тридцятих роках. Згадуючи в деталях про передсмертні муки моїх найближчих кровинок, яких я навіть не знав, мама пускали сльозу, а я тут же відбігав убік, аби не бачили присутні зволожених очей. Щоб якось заспокоїти, до мене тут же підходила тітка Ганна й нашіптувала:
— Збігай, небоже, на могилу до хрещеного, там для тебе є двійко крашанок...

Я знав цей давній звичай: люди загрібали біля хреста галунки і пропонували дітям взяти їх як згадку про померлого.

Згодом з'являвся священик з півчою. Люд нараз оживлявся — поспіхом розстеляли на гробках скатертини, клали на них паски, фарбовані яйця, ласощі. Процесія обходила довкіл могилок, а потім кожен наймав панахиди. Священик обов'язково перечитував з родовідної книжечки поіменно всіх рідних, а багатоголоса півча співала церковні канти, з яких мені особливо запам'яталися слова:

Христос воскрес із мертвих,
Смертю смерть подолав
І тим, що у гробах,
Життя дарував...


По закінченню відправ усі сідали за колективну поминальну трапезу. На розісланих долі обрусах розкладали всілякі наїдки та напої, серед яких обов'язково мало бути колово — зварена з медом пшенична кутя, що вважалась їжею покійників і якою годилося розпочинати та закінчувати поминки.

Помолившись і скуштувавши колова, люди наповнювали келишки горілкою, але не стукалися, лишень приказували один до одного:
— їм царство небесне, а нам дай, Боже, прожити на цьому світі й спом'януть їх.

Останнім часом, коли войовничі атеїсти вели жорстоку боротьбу з релігією, у тому числі й з поминальними обрядами (забороняли одвідувати могилки священикам), дані звичаї помітно втратилися. А шкода, адже колись це були досить цікаві дійства, про які варто згадати детальніше. У кожному регіоні вони мали свої відмінності.

Хоч на основному терені України Проводи припадали на неділю (за винятком сіл, де не було церкви), то деінде це робили і в «дідову суботу», а на Галичині — на Провідну п'ятницю та в суботу.

Напередодні жінки (свято Проводів вважається жіночим — чоловіки лише допомагали й гостилися, що говорить про його глибоке коріння, що сягає матріархату) несли до церкви «мисочки» або хлібини, шмат сала, ковбаси та яйця й відправляли панахиду.

Потім з цим їством, що символізувало, як і колово, жертву покійникам, одвідували могилки (якщо не святили в церкві, то годилося це зробити на гробках).

Напередодні вдома запалювали свічку чи лампадку, ставили на покуті склянку звичайної води, окраєць свяченої паски, писанку або крашанку. Від суботи намагалися не згадувати поминальників як покійників, «бо вони серед живих знаходяться».

Якщо відправа робилася на могилках — колись на всіх великих місцях поховань були каплиці,— то «мисочки» ставили в ряд, запаливши біля них свічки, і священик відбував велику панахиду з урочистою відправою.

Після цього їжу несли покійникам. Господар чи господиня розбивали об хрест писанку чи крашанку, сипали сіль, кришки, виливали або ставили на могилку порційку горілки, обкачували галункою межу гробка і віддавали ці яєчка старцям, «щоб пом'янути праведну душу». При цьому звертались:
— Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим і рада!
— їжте, пийте, вживайте і нас, грішних, споминайте!
— Дай нам, Боже, довго на цім світі прожити, в добрім щасті панувати, а померлим — царства Божого діждати!


На поминальну трапезу, як правило, сходилося багато старців, одиноких, літніх та випадкових людей, і всіх щедро причащали.

В одному джерелі (XVIII ст.) подається опис Проводів у Києві: «На гору Скавицю (себто Щекавицю) збиралися для поминання родичів почетнійші києвоподільські горожани. Панахидні литії відправлялися священиками над кожною могилою, потім кожна родина сідала колом біля своїх покійників і поминала їх тим їством та напоями, що принесли із собою.

А тим часом школярі наспівували їм духовні псалми, іноді скрипалі награвали сумних мелодій. На частуванні були присутні найубогіші».

Люди вірили, що в цей день можна похристосуватися зі своїми родичами. «Святі родителі,— казали при цьому,— ходіте до нас хліба-солі їсти».

В одному з церковних календарів відзначалося, що в світлу седьмицю люди «приходили на могилу померлого і, покотивши по ній червону крашанку, казали: «Христос Воскрес!», вважаючи, що покійник неодмінно відповість з могили: «Воістину Воскрес!».

Окрім загальноприйнятого обіду-трапези на Фомину неділю, відзначали ще й Бабський Великдень. Як вважають дослідники, це окреме дійство характерне лише для жінок.

Улаштовували його в суботу — напередодні Провідної неділі (іноді — в понеділок чи вівторок).

Про цей давній, що згубився, а частково й злився з Проводами, обряд згадують П. Чубинський, М. Грушевський, Є. Онацький, енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона тощо.

С. Килимник подає такий опис: «Уся церемонія Бабського Великодня проходила лише на кладовищі, як і Проводи, лише зрідка з панахидами та спільним обідом-трапезою.

Жінки збиралися, готували різні страви з тих продуктів, що приносили. Потім відбувалася цілком жіноча трапеза — щедра й достатня з доброю випивкою.

По тому жінки розходилися до могилок своїх родичів, оплакували їх, голосили, розмовляли з ними, закликали їх їсти й пити разом та бути добрими, милостивими».

Такі речитативні голосіння нагадували обрядодію під час похоронів, але з меншою жалобою. Їх тексти вельми хвилюючі й поетичні, особливо — голосіння дочки за матір'ю або матері за сином чи дочкою.

Наведу один зразок причитування матері над могилою сина:

Дидятко моє любе та миле,
Куди ти вибралось,
Звідкіля тебе визирати,
Звідкіля тебе виглядати?..
Мій синочку, мій голубчику,
Моя дитиночко, мій соловейчику,
Мій синочку, мій ріднесенький,
Мій синочку, мій робітничку,
Мій косарику, мій виноградочку,
Звідкіля тебе виглядати,
Звідкіля тебе дожидати?...



Більшість обрядових дійств, у тому числі й Бабський Великдень, у другій половині минулого сторіччя під примусом церкви зникли з побуту. Нині лишилася тільки традиція Томиної неділі.

Хотілося б вірити в те, що новий час не зітре цей останній острівець нашої духовності — пам'яті роду й родоводу, хоч, як ми бачимо, є непоодинокі випадки, коли діти-онуки позабували дорогу до своїх кревних, і їхні могилки позаростали бур'янами та байдужістю.

За цієї невеселої нагоди згадується традиційне: піднявши символічний келишок над прибраною могилкою свого кревного, люди говорили:
— їм царство небесне, а нам дай, Боже, ще прожить!


Василь Скуратівський „Дідух”


специально для dna.com.ua