Свято Миколая

Свято Миколая22 травня свято Весняного Святого Миколая.
 

ДО МИКОЛИ НЕ СІЙ ГРЕЧКИ І НЕ СТРИЖИ ОВЕЧКИ


Обізнані з народною обрядовістю знають, що в річному календарі є по два й більше однойменних празників, пов'язаних з одним і тим же святим. Це стосується й Миколи Чудотворця.

Одне з прислів'їв з цього приводу мовить: «У кожнім році два Миколи: на першого (весняного — 22 травня) Миколи не буває холодно ніколи, а на другого (зимового — 19 грудня) не буває тепла ніколи» чи «Два Миколи: один з травою, а другий з морозом».

Найпишніше святкували Миколая взимку. Весняне ж свято приурочене до дня перенесення мощей Чудотворця з Лікії до італійського міста Бар. З цієї нагоди папа Урбан II в XI сторіччі і узгодив обрядову відзнаку. Тому весняного Миколая святкують переважно в західноукраїнських землях.

Деякі обряди побутували й на Півдні України, оскільки Микола Чудотворець був покровителем і оберігачем мореплавців.

Відомо, що козаки перед морською мандрівкою справляли молебень Богородиці та Миколі Угоднику, щоб вони «оберігали їх на морі і на воді».

Чорноморські моряки вірували, що їх супроводжують «два невидимих Миколаї — морський, що управляє кораблями, і мокрий — володар водних виднокраїв».

Така популяризація Миколи Чудотворця завдячує печерському ченцю Єфрему, який, обіймаючи посаду митрополита переяславського, в XI сторіччі увів до церковного календаря це свято. Йому також приписують авторство «Чуда Св. Миколая». До речі, будівництво першого шпиталю, то також його заслуга.

Про те, як Миколая святкували наші пращури, майже нічого не відомо. До нас дійшли лише окремі фрагменти свідчень, з яких довідуємось, що спочатку збирали так звану нікольщину — своєрідний ритуальний обід.

До сьогодні збереглася лише поговірка: «Понаставляли тих мисок, як на нікольщині».

Очевидно, це було давнє, дохристиянське дійство, пов'язане з дайбозьким Велесом — Богом тваринництва. На це наштовхує той факт, що у цей день відбувається перший вигін коней на пасовиська, «бо ярий Микола — опікун коней і свято конюхів».

З цієї нагоди коней виводили на сільські майдани, де піп робив спеціальну відправу, скроплював їх водою. Після цього вершники виїздили у поле і вчиняли скачки, «щоб нечиста сила коней не мучила».

Цікаво відзначити, що на Бойківщині ярий Микола є покровителем і корів. Відомий вчений Г. Дем'ян в 1979 році зафіксував побутуюче дійство в селі Довгому Дрогобицького району на Львівщині:
«На ярого Миколу у нас піст,— розповіла одна інформаторка.
— А чому піст? Задля худоби, щоб не боліла. Бо шануємо ярого Миколу. Всьо на пісно вариться. То веснов. То єден день посту, бо то від худоби — той ярий Микола. Він худобу боронить.
Заховуют го так, що ні жадних забав. І пісно їдят, а хтось постит цівком. І жадних забав, жадних музик у той день — ні. То на збереження худоби, щоб вона не хворіла, щоби звіри на ню не нападали. Всьо, щоби не було якесь горе межев худобов».

Інша інформаторка додала:
«У нас ярого Миколу вважають, що він є від худоби. Постять у цей день, молоко не їдять. Але як поїдять, то кажуть:
— Слава тобі, Господи, за твою ласку і тобі, Миколо, вбись почистив усю людську худібку й нашу.
До ярого Миколи, то ще можна сіяти овес, всіляку яру сівбу. А після нього вже щось — так не».

Але найпишніше відзначали ярого Миколу гуцули. Ще й дотепер зберігся давній обряд - полонинський хід — перегін худоби на високогір'я.

Свято Миколая

До нього горяни готувалися, як до великого свята. Зранку святково вдягнені люди вигонили корів до сільської левади. Попереду, як правило, йшов «депутат», себто голова пастухів і два його помічники з трембітами. За ними — стадо, а потім дорослі й діти. На околиці села жінки й діти поверталися додому, а чоловіки супроводжували худобу аж до пасовиськ, що були за кілька десятків кілометрів у горах.

На полонині старший чабан кресалом розпалював «живий вогонь», який мав горіти до кінця пастушого сезону, тобто до глибокої осені, коли полонинський хід повернеться на зиму по домівках. Потім робилась контрольна дійка, аби визначити кількість надоїв молока.

Тягловий скот перебував на випасі до початку жнив, корови — до середини чи кінця вересня, а вівці випасались аж до жовтня — листопада.

З весняним Миколою не пов'язано будь-яких обрядових пісень. Щоправда, М.Максимович записав одну колядку:

Сидить Миколай
В кінці престола,
Голову схилив,
Слізоньку вронив;
А із тої сльози
Дунай розлився.



Про ярого Миколу в народі побутувало чимало прислів'їв.

Держи сіно до Миколи — не побоїшся зими ніколи.

До Миколи не буде літа ніколи.

До весняного Миколи не можна купатися ніколи.

Прийшов Миколай — коней випасай.

До Миколи нема добра ніколи.

Як не вбачиш до Миколи колосу, то буде плачу й голосу.

Не хвались на Юрія посівом, а хвались на Миколи травою.

Після Миколи не пускай на сіножать коней ніколи.

Від Миколи до літа дванадцять приморозків.


Але хоч і казали, що з Миколиного дня «тепло на землю спустилося», проте батьки забороняли дітям купатися, «бо з чоловіка верба виросте», тобто можна простудитися й померти, і на могилі поставлять вербовий хрест.

До святого Чудотворця ніхто також не ризикував сіяти гречку і стригти вівці. Про це нагадує й відоме прислів'я:
«До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки».

Василь Скуратівський „Дідух”.



специально для dna.com.ua