Іван Хреститель

Іван Хреститель7 червня - Третє віднайдення чесної голови св. прор., Предтечі і Хрестителя Господнього Івана.
 
Коли відтятата була чесна голова святого Иоана Предтечі, прийняла її на блюді нечиста танцівниця і віднесла матері своїй Іродіяді. Та ж язик святого, який викривав беззаконня їхнє, голкою проколола і, досить позбиткувавшися, не дала поховати голову разом із тілом: боялася-бо, що Йоан воскресне, коли голова його до тіла прикладеться, і знову викривати її буде. Труп звеліла викинути де-небудь. Його ж учні, уночі тіло таємно взявши, поховали у Севастії, Самарійському граді, а голову Іродіяда у замку своєму закопала в землі глибоко, на місці таємному, без пошанівку.
 
Знала ж про те жінка Худзи, урядника Іродового, на ім'я Йоанна, у Благовісті Луки святого згадувана. Вона, журячися через неповинне вбивство великого святого пророка Иоана і через наругу над його чесною головою, взяла її таємно уночі звідти і, поклавши в посуд глиняний, заховала в горі Елеонській, де ж село Іродове було.
 
Коли ж почув Ірод про Ісуса, подумав з Іродіядою, чи не Йоан воскрес. І, пошукавши голову Йоанову, не знайшов — не розумів, що сталося. І сказав Ірод до своїх домашніх про Ісуса: "Той, що я його потяв, Йоан, — це він. Він став із мертвих, і через те чуда діються через нього".
 
Після того багато часу минуло, муж один знатний, на ім'я Інокентій, що з палат царських був, у Господа нашого Ісуса Христа повіривши, залишив світ, прийшов до святого града Єрусалима і купив на горі Елеонській те місце, що колись Іродовим полем було. Збудував там келію й одягнувся в чернечий чин, жив у Возі. Хотів же збудувати собі церкву малу кам'яну, копав рів для фундаменту і, Божим провидінням, натрапив на сховану в землі глиняну посудину з головою. Із чудес деяких, які тоді діялися, і з Божого откровення пізнав, що то голова Предтечі, зберігав у себе з пошанівком. Коли ж мав померти, бачив мерзоту пустки на місці святому: у ті-бо часи ідолопоклонницьке царство все захопило, святі місця в Єрусалимі ідолами нечистими, мерзенними їм жертвами нечестиві оскверняли. Тому святу голову Предтечі чернець той знову у надрах земних, щоб ніякого з нею не сталося після кончини його безчестя, сховав на тому ж місці, яке було колись полем Іродовим, де мав келію і церкву малу, яка, після нього опустівши, через довгий час впала і з землею зрівнялася. І знову про чесну ту голову нікому не було відомо досить років.
 
Тоді, коли великий цар Константин настав і хрещенням святим просвітився, і через матір свою, святу Олену, святі Єрусалимські місця очистив й оновив, свята віра всюди цвіла, і, як сонце, сяяла. Два ченці зі Сходу вирішили поклонитися чесному і животворному в Єрусалимі хрестові, що його цариця Олена знайшла, і Гробу Господньому, і всі місця святі бачити. І так дійшли до Єрусалиму, поклоняючись і молячись, й обходили місця святі. І явився одному з них святий Иоан Предтеча у видінні сонному, звелівши вийняти з надр земних чесну свою голову, і показав місце на полі Іродовому, де ж похована. Той же, збудившися, розповів другові своєму, але той, за сон це маючи, не повірив сам й иншого переконав не вірити. Наступної ж ночі знову явився святий Предтеча у видінні обом, осібно кожному, і сказав: "Всіляке невірство і лінь відкладіть, зробіть те, що наказано вам". І вставши, обидва один одному бачене розповіли, пішли на поле Іродове, на місце, яке у видінні було показане, і, копавши на ньому, знайшли безцінний той скарб — святу голову Хрестителя — і вклали у веретище з вовни верблюжої, тоді повернулися.
 
У той час один з Ємесійського града чоловік убогий, ремеслом гончарі, покинувши батьківщину свою і дружину через убогість, ішов в инший край і зустрів на шляху двох тих ченців, і приєднався до них, й ішли разом. Ченці ж ті, супутником собі чоловіка того прийнявши, дали кому нести веретище з головою - не відав же чоловік, що у веретищі. І ось явився йому святий Предте ма, кажучи: "Залишивши супутників своїх, втікай від них з тим веретищем, що в руках маєш". Це святий звелів, бо бачив ченців тих нестаранність та лінощі: спершу не повірили явленню його, тоді не захотіли нести самі чесну голову його, але чоловікові простому і незнайомому довірили її. Благодіяти ж захотів убогому тому і стати причиною доброго і боговгодного життя його. Гончар бо той, послухавши святого, утаївся від ченців і втік від них, і повернувся у дім свій до дружини, несучи, як дорогоцінний скарб, дорожчу від усіх багатств голову Хрестителя. Через неї благословив Бог дім гончара всіляким достатком, і жив той у достатку великому, забувши про попереднє злостраждания, й іншим із багатства свого — жебракам та убогим — подавав. Знав же заступника і винуватця таких благ — святого Іоана Предтечу, шанував голову його, як же належало, щодня кадячи і свічі запалюючи, і молячись, і так подальший час життя свого перепровадив добре. 
 
Коли ж мав переставитися, вклав її у відро — так сам святий Предтеча захотів, і після вмирання образ убогости являючи. Тоді відро те з головою поклав у скриню і замкнув її. І довірив скарб той сестрі своїй, розповівши їй детально, як через ту святу голову зі злиденності останньої прийшов у багатство. І звелів сестрі, щоб мала ту святу голову у великій шані, з благоговінням і страхом її берегла, аби не відчиняла ковчега, поки сам святий Предтеча не захоче, щоб його відчинено було. Коли ж до кончини життя свого прийде, хай вручить голову святого Іоана Хрестителя також якомусь богобоязливому і добродійному мужеві. І так чесна і свята голова Предтечі від одного до іншого переходила, руки багатьох перейшла.
 
Тоді дійшла до одного ченця і пресвітера на ім'я Євстафій, що жив поблизу Емесійського града в одній печері, був же той зловірний, Арієвою єрессю вражений. Коли приходили до нього недужі — зцілювалися благодаттю чудесною, що від голови Предтечі, яку він таємно тримав, виходила. Але чернець той, корчмуючи Божою благодаттю, чуда ті собі і своєму єретичному злослав'ю позлодійськи зараховував, приховуючи від людей саму правду, і багато до однодумства свого зваблював. Відоме ж стало зловір'я його всім в Ємесійському граді, і, порадившися з князем, єпископ послав вигнати його з печери тої і за межі емесійські. Він же просив тих, що виганяли його, щоб залишили його той день перебути в печері, обіцяючи на завтра самому вийти. І, випросивши той час, закопав уночі відро зі святою головою у печері тій в землю глибоко, сподіваючися, в інший час прийшовши, таємно її забрати і знову, нею чудодіючи, своє утверджувати злослав'я. Але не отримав, чого сподівався. По виході його з печери тої зразу благовірні та добродійні ченці в ній оселилися, і вже не міг єретик той у неї зайти і схований у землі скарб духовний украсти.
 
Минуло досить часу, зібралося багато братів, монастир при печері тій збудували, а про голову Предтечі, яка була під сподом, нікому зовсім не було відомо. Минуло ж років багато, знайшов її Маркел — архимандрит тої Ємесійської при печері обителі, муж добродійний, про що сам розповідає так: "Благословен Бог Ісус Христос, що сподобив мене, раба Свого Маркела, очевидцем бути такого видіння, яке мені було місяця лютого у 18-й день у середньопостний святої великої Чотиридесятниці тиждень, у сні нічному. Бачив-бо, що всі ворота нашої обителі були відчинені, настрашився ж і надумав вийти, щоб замкнути їх. І знову бачив ріку, що текла у ворота обителі, і дивувався, думаючи, звідки багато таких вод. І коли то подумав, почув голос багатьох чинів, що йшли до нас зі споду з шумом по воді, і кожен чин осібну мав мову і співав: "Ось святий Іоан — Хреститель Христовий — являється". Коли так співали чини, у монастир зайшли, я ж, покинувши дивитися на ворота і ріку, страхом одержимий, побіг і зійшов на верх драбини. На ній же стоячи, здавалося, бачив в обителі два двори: один був на захід, другий же — на полуднє, і церкву велику посеред них. І кожен чин входив у двір той, що до заходу, а звідти йшов до церкви і, поклонившись у церкві, виходили через південні двері. І коли зупинилися чини від ходження свого, знову я почув голос інших, що взивали і говорили: "Ось святий великий Йоан Хреститель". Поглянувши, я бачив його в церкві, і з ним - інших двох, один - праворуч нього і один — ліворуч від нього. Зразу ж чини пішли до нього один по одному і благословення приймали від нього. Думав і я собі приступити і благословитися від нього - пізніше від усіх, увійшовши іншими дверима, зі страхом і трепетом схилив перед ним голову свою до землі і торкнувся ніг його. Він же підняв мене, обійняв з любов'ю, торкаючися бороди моєї і уст моїх своїми устами святими, вийнявши ж посуд, наповнений медом, дав мені, кажучи: "Прийми благословення". І, це мовивши, пішов, я ж пішов за ним, бачив стовп вогненний, який передував йому, і, перестрашений, збудився. Після цього день минув, звелів увечері братам співати звичного правила стихи псалмів. Коли ж вони співали, брат Ісакій звів очі свої і побачив через віконце вогонь, що горів у церкві святої печери, де ж була святого Йоана чесна голова схована, про неї ж ми не відали. Брат же, бачивши вогонь, возвав, кажучи: "Господи мій, отче, ось вогонь палаючий я бачу у святому вертепі". Я ж до нього кажу: "Не бійся брате, але, знаменувавши себе хресним знаменнням, мовчи". І через п'ять днів, коли ми спали, опівночі рука якась штовхнула мене тричі з правого боку і голос до мене промовив: "Ось подарувався вам. Вставши, іди за зорею, що йтиме перед тобою, і, куди тебе приведе, там розкопай землю і знайдеш мене". Я ж зі страхом і трепетом збудився зі сну, сів. І бачив зорю, що стояла перед дверима келії, в якій я був. І перестрашений я був вельми, ознаменував себе хресним знаменням і вийшов, і зоря ішла переді мною. І увійшов за нею в печеру. Довівши мене до місця, де була чесна голова святого Иоана Предтечі, зоря стала невидима. Я ж поклонився Господеві, впавши лицем на землю, і творив молитву довго. Запалив же свічу й ладан і, лопату взявши, почав копати, прикликаючи Господа.
 
Коли ж я копав, звук і шум великий почувся, і стала земля тверда, наче мідна. Трудився ж багато, знайшов цеглини, їх забравши, побачив плиту кам'яну, і її трудом великим вийняв, врешті знайшов священне і манноносне відро, у ньому ж чесна і завждиблаженна голова Предтечі була. Радістю ж і страхом охоплений, взяв свічку і ладан і, поглянути насмілившися, поклонився, і знову дорогоцінне те відро накрив, і вийшов з печери. І ось зустрів мене при вході чесніший архимандрит Геннадій, який в обитель нашу прийшов, і, взявши мене всередину печери, помолився, і після молитви почав мені про своє видіння розповідати. "Бачив, — казав, — що на цьому місці обидва стояли, де ж нині стоїмо, і багато тут хліба ячмінного, чистого ж і понад сонце світлішого, було. Тоді бачив нелічено чоловіків, що заходили в печеру і брали з рук наших хліби ті, проте хлібів не меншало, тільки примножувалося". Це від авви Геннадія чуючи, я розумів, що від Бога йому було те видіння, воно знаменувало невичерпну благодать Хрестителеву, яка хотіла на місці тому щедро всім подаватися. І розповів йому те, що бачив я, і віднайдений найкоштовніший той скарб показав. Його побачивши, він зрадів вельми, і радилися ми, що робити. Я ж захотів, аби ми не зразу про те комусь розповіли, ані пастиреві церковному Ємесійському, єпископові Уранію не сповіщали, але спершу відкрили таємницю ту блаженному старцеві отцеві Стефану, який у Даромійському монастирі постницький подвиг звершував. Він же після цього єпископові нехай скаже, був-бо йому другом-співбесідником. Але, прийшовши в Даромійський монастир, не знайшли авви Стефана, бо пішов той відвідати інші монастирі свої. Послали-бо по благоговійного диякона Киріяка, який був у граді у священному соборному храмі перший. Він прийшов і привітав нас у Христі, розповів про своє уві сні видіння, по всьому подібне на видіння те, що дивний бачив Геннадій. І розповіли ми йому нашу про святого Предтечу таємницю. Сказали ж диякон Киріяк і авва Геннадій, що годиться про те зразу пастиреві церковному сповістити. Але я чекав, поки старець Стефан з обителей на місцях повернеться, і перебував там днів п'ять. Коли ж надійшла субота і ми сиділи й бесідували, раптом впав я на коліна і лежав, болем раптовим вражений, — ані встати, ані робити нічого не міг. Здивувалися ж через те, що зі мною трапилося погане, Геннадій і Киріяк, і в молитві до Бога за мене звернулися. По молитві ж сказали мені: "Чи не казали тобі, що належить сповістити таємницю єпископові?" Я ж, це чувши, осудив себе, бо недобре вчинив, замовчавши доти таку таємницю, яку задля слави Божої зразу явити годилося, і перебував незцілений. Був же вечір, і після звичного вечірнього співу прийшли до мене ті чесніші мужі Геннадій і Киріяк і сказали, що присягою присягнулися про таємницю ту сповістити архиєрею під час утрені перед сходом сонця. І я сказав до них: "Добра рада ваша, браття, і що нарадили, хай буде". Тоді, коли я з ними погодився, зразу хвороба перемінилася і я став здоровий.
 
І пішов я в град з ними вдосвіта, і зустріли єпископа, що з церкви з утреннього співу виходив, і розповів я йому все про явлення чесної голови Предтечі святого. Він же великої радости сповнився, звелів нам, щоб, нікому про те не розповідаючи, вернулися в обитель. На ранок же із пресвітерами і дияконами в монастир наш прийшов і, соборно відправивши святу службу, підійшов до місця того, де посуд зі святою був головою. І коли диякон возгласив "коліна схиливши, Господеві помолимся", усі поклонилися до землі. Єпископ же Ураній молитву творив і, закінчивши, взяв відро з дорогоцінною головою з надр земних.
 
Був же тут з єпископом пресвітер на ім'я Малх. Він, не повіривши, сказав; "Звідки тут була голова Предтечі?" І посмів покласти руку свою на відро і торкнутися чесної і всехвальної голови. І зразу за невірство його зсохлася рука, що торкалася, і прилипла до відра. Усі ж, що бачили те чудо, вельми здивувалися. Тільки тоді, коли ж пастир зі всіма належні молитви Богові принесли, ледве покараний пресвітер руку зміг відсмикнути від відра, проте залишився недужим. Богоугодний же пастир зі всім причтом церковним, взявши освячене відро зі скарбом, що в ньому лежав, приніс у святу церкву і поклав на священному вівтарному місці, допоки збудовано буде окремий божественний храм Предтечі в Емесійському граді і довершення благоліпія свого прийме. У нього ж коли мала свята та голова бути принесена, явився Хреститель у видінні невірному Малху-пресвітерові і звелів йому, щоб під час перенесенння поклав на відро хвору свою руку, — і буде вона зцілена. Зробив те пресвітер — і зразу отримав зцілення". (Доти того блаженного Маркела розповідь.)
 
Ще ж і святий Симеон Метафраст у житії преподобної Матрони про віднайдення чесної голови Предтечі пише так: "У той час чоловік один, орючи ииву свою, бачив в одному місці [де ж була печера та і монастир] вогонь, що виходив із землі. Не один раз те бачив, але багато разів. Протягом багатьох днів вогненне полум'я, з землі ненастанно виходячи, являлося. Пішов чоловік той у град [у недільний день той, коли ж Маркел з Геннадієм і Киріяком-єпископом прийшов] і сповістив [Уранію] єпископові Ємесійському. Єпископ же пізнав, що велика річ, узяв клириків своїх, пішов на місце те [у печеру, де колись Євстафій-єретик жив] і, помолившися, звелів на місці тому розкопати землю, і коли це зробили, знайшли посудину, в якій було не золото чи срібло, а найдорожчий зі всіх скарбів земних — голова святого Йоана, Предтечі і Хрестителя Господнього.
 
Розійшлася ж про те слава всюди, і зійшлися туди всі люди, не лише з Емесійського града, але й зі всіх навколишніх міст і сіл. Прийшла і преподобна Матрона з монастиря свого зі всіма сестрами поклонитися знайденій Іоана святого голові. Витекло ж із чесної тої голови пахуче миро, і помазали священики тим миром людей, що зібралися, роблячи ним знамення хресне на чолах їхніх. Взяла ж із мира того і преподобна Матрона в посудину малу, хотівши нести в монастир свій на благословення, але людей багато, що намагалися до того мира святого дістатися, притискали її, що неможливо було пройти. Інші ж, зауваживши в неї святе миро, примушували, просячи її, щоб знаменувала їх миром тим, бо не можуть дотиснутися до священиків, що й зробила, вимушена. Трапився там один сліпець, що від народження свого не бачив світла, він просив Матрону, щоб і його святим миром знаменувала. Вона ж помазала йому очі — і зразу прозрів ясно». (Доти Метафраст святий про чесну голову Предтечі.)
 
Через багато років ту святу голову з Ємесійського града було перенесено славно в Константинополь і на місці, що називалося Єндом, у церкві Предтечі, яка прекрасно царським влаштуванням була збудована, з почестями покладено. Через якийсь час, коли настала іконоборча єресь, і не лише ікони святі, але й мощі святих одні спалювали, інші в моря і ріки викидали, а інші ногами розтоптували зі всіляким безчестям, тоді хтось із правовірних, втікаючи з наповненого беззаконням єретичного града царського, взяв потай із собою голову Хрестителя і в Комани, де колись святий Іоан Золотоустий переставився, занісши, знову в надрах землі в посудині срібній сховав. І перебувала нікому не відома аж до царя Михаїла, сина Теофілового, і матері його Теодори-цариці, яка створила православ'я. У їхнє царювання божественним явленням знову була віднайдена, і перенесена в Царгород святішим Патріярхом Царгородським Ігнатієм на честь і славу Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленим навіки. Амінь.

З «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

 
 

ІВАН ГОЛОВАТИЙ КАПУСТУ СВЯТИТЬ


Якщо на Олену-льоносійку поралися з льоном та огірками, то наступне святце — третє від найдення голови Івана Предтечі — безпосередньо пов'язане з висаджуванням у грунт капустяної розсади.

У народі цей день називали Іваном Головатим. Святкується він 7 червня.

Традиційно в Україні другим після картоплі продуктом повсякденного харчового раціону вважається капуста.

З неї виготовляють найрізноманітніші салати, її вживають у свіжому й квашеному виді, готують борщ, солянку, голубці, рагу тощо. Особливо популярна шаткована капуста.

Восени, коли дозрівають качани, їх подрібнюють з морквою і запаковують у діжки з таким розрахунком, щоб вистачило продукту на весь сезон.

Капустяні вироби широко вживали на весіллях, поминальних обрядах і під час довготривалих постів, зокрема Пилипівського та Великого.

Раніше, коли хліб випікали в хатніх печах, його неодмінно саджали на черінь, підстеляючи під спід капустяне листя. Це надавало випічці своєрідних смакових якостей, приємного запаху й естетичного вигляду. У деяких селах України цей звичай зберігся й до сьогодні.

Капустяний розсіл також використовували як харчовий і лікувальний, насамперед від шлункових недуг, продукт.

Таке широке застосування капусти змушувало селян турбуватися і про її врожайність. Для неї відводили найкращі грунти, землю добре угноювали, а розсаду, доки вона не вкоренилася, постійно поливали.

Найкращим періодом висаджування у грунт розсади, як вже зазначалось, був день Івана Головатого. Вважалось, якщо посадити капустину саме у цей день, «то виросте великою, як голова».

У кожному регіоні висадку супроводжували свої обряди. На Бориспільщині (Київщина) робили так. Увечері господиня, набравши розсади, йшла до грядки. Вийнявши з посудини першу стеблину, хрестилась і казала:

— Дай же, Боже, час добрий, щоб моя капуста прийнялась і в головки складалась!

Після цього хваталася долонями за голову, била себе по стегнах, приказуючи:

— Щоб моя капусточка була із кореня коренаста, а із листу головаста!

Натомість, присівши, продовжувала:

— Щоб не росла висока, а росла широка!

Посадивши стебельце в грунт, притоптувала землю коліном і завершувала дійство побажанням:

— Щоб була туга, як коліно!

На Поліссі ці побажання висловлювалися в такий спосіб:

- Не будь голена — будь пузата,
- не будь красна — будь смачна,
- не будь стара — будь молода,
- не будь мала — будь висока!


Подібні примовляння побутували й на Поділлі. Цікаво проходив обряд висаджування капусти в Латинському повіті на Поділлі.

Жінки в цей день перший кущ накривали горщиком, а останній пов'язували білою хустиною, кінці якої прикладали камінцями. Дійство це супроводжували наступними побажаннями:

— Щоб моя капуста була така велика, як горщик, біла, як хустка, і тверда, як камінь!

На Івана Купала, коли вже капуста підростала, господиня з непокритою головою йшла на город, пов'язувала один з качанів хустиною, «щоб капуста добре в головки в'язалася» і розкладала на кущах віночки, «аби вродилися такі, як дівоча голова».

Перед тим як висаджувати в грунт розсаду, деінде приживляли на грядці кущ кропиви, «аби мошка на капусту не нападала».

З цією ж метою використовували й інші засоби. Зокрема, щоб убезпечитися від шкідників, капусту скроплювали курячим послідом, розведеним на юріївській воді, притрушували попелом, від спаленого на Новий рік Дідуха, обкладали татарським зіллям (аїром) чи купальськими віночками.

Багатьом з нас відома з дитинства відповідка наших батьків на питання, звідкіля ми взялися: «У капусті тебе знайшли». Походження цього виразу якось загубилось у віках, а от сюжет залишився в одній з поліських пісень:

Ой ходила дівчина по саду,
Да сіяла-віяла розсаду.
- Чомусь моя розсада не сходить?
Унадився хлопчина да й ходить.
На дівчині спідниця не сходить.
- Уже в моїй розсаді три листки —
Готуй, готуй, козаче, колиски!
- А вже моя колисочка готова —
Бувай, бувай, дівчино, здорова!


Готуючи розсаду, господині казали одна одній: «Іван Головатий капусту святить».

Василь Скуратівський „Дідух”.



специально для dna.com.ua