Вознесіння Господнє

НЕ ПРИЙДЕТЬСЯ В СЕРЕДУ ВШЕСТЯ!

Свято це за церковним календарем є одним з найважливіших, так званих дво-надесятих, і залежних од Великодня. Його відзначають на сороковий день Христового воскресіння. 

В Євангелії од Луки, зокрема, мовиться:

І Він вивів за місто їх (учнів своїх) аж до Віфанії, і, піднявши руки Свої, благословив їх.
І сталось, як Він благословляв їх, то зачав відступати від них і на небо возноситися.
А вони поклонилися Йому, і повернулися до Єрусалиму з великою радістю.
І постійно вони перебували в храмі, прославляючи і благословляючи Бога.

Ось так, на сороковий день після воскресіння Ісус Христос вознісся на небо. Цей день випав на четвер. З цього приводу в народі кажуть: «Не прийдеться в середу Вшестя».

За народними віруваннями, на Вшестя найактивніше проростає зело, де б воно не росло — у полі, лісі чи на горі — «все зноситься від землі вгору». Щоб не заважати його буйному росту, селяни в цей день не працювали, а «лишень посилали молитву Творцеві світу».

Відтак, якщо протягом сорока днів ще можна було христосуватись, себто казати «Христос воскрес!», то після Вшестя такі вітання уже заборонялися, «бо в храмах ховають плащаницю». 

Саме для цієї відзнаки люди готували спеціальне обрядове печиво у формі драбинок, «щоб було по чому Христові вилізти на небо». 



Такі «драбинки» відносили на могили своїх рідних і поминали померлих.

У деяких регіонах випікали поминальні паски і фарбували яйця, але їх уже не освячували в церкві.

Окрім «драбинок», дехто готував і тонкі млинці з пшоняного борошна. Їх у народі називали «божими онучами» (до речі, так деінде йменували й налисники).

На Вознесіння селяни обходили свої посіви, бо «на Вшестя жито вже починає викидати колос». 

Молодь у цей день організовувала на природі різноманітні забави.

Вшестя було й останньою межею посіву зернових та городини. З цією роботою потрібно було впоратися до Зелених свят, адже за десять днів вже приходила Трійця.

Вважалося, якщо на Вознесіння гарна погода, то на добрий врожай, а коли слякотлива — то на недорід.

Василь Скуратівський „Дідух”.