Поминальна субота

Поминальна суботаВ першу суботу після Трійці за народною традицією проводять поминання предків. Поминальна субота в народному календарі називається Зелена субота або Зелені Діди.
 
 
СХОДЯТЬСЯ МУЖІ Й ЖОНИ НА ЖАЛЬНИКАХ

Мені не раз доводилося вступати в суперечку стосовно дохристиянських вірувань.

Ортодоксальність і некомпетентність деяких, у тому числі й учених, викликала здивування тим, що частково чи повністю заперечувалися давні вірування.

І це за умови, що чимало дайбозьких дійств якраз і збагатили традиційні похристиянські свята та обряди.

Один з релігієзнавців беззастережно доводив: до хрещення Русі під кожним кущем сидів чорт...

Але давайте звернемося до історії. Тисячолітня християнізація попри її позитивне значення зробила все од неї залежне, щоб звести нанівець усі попередні вірування. Не обійшлося й без примусів, суворих заборон та анафем. Це засвідчують і численні церковні джерела. Та й вітчизняна історіографія позитивно оцінювала круті заходи церкви, вважаючи, що «язичництво вижило себе, а, отже, було гальмом історичного поступу».

Звичайно, як сказав поет, «нове життя нового прагне слова». Одначе духовні засади будь-якої нації можуть бути повнокровними і життєздатними за умови, якщо досвід попередніх поколінь не переривається, а оновлюється, збагачується новими формами етнічної культури. І коли заходить мова «про нежиттєздатну архаїчність дохристиянських вірувань», я серед інших фактів не оминаю нагоди нагадати про збережений і до сьогодні обряд «зелених дідів».

Під час етнографічних експедицій мені пощастило побувати в кількох селах, де поминання предків відбувалося за дайбозьким сценарієм.

Як ми знаємо, нині день Проводів відзначають за церковним календарем раз на рік — на Поминальному тижні по Великодню. У давніші часи це робили чотири рази на рік — Спаса, Святвечір (перед Різдвом), Мертвецький Великдень (Чистий четвер, Провідний тиждень) та Зелену суботу, першу по Трійці.

У різних регіонах ці обряди мали свої специфічні назви — «вечеря для дідів», «діди», «баби», «поминки», «зелені діти» тощо.

Поминальну суботу — першу після Зелених свят на Поліссі й суміжних з ним регіонах Білорусії — називали «дзедами» («дідами»).

Вечерю, як правило, готували пісну, а сніданок і обід скоромними. Варили переважно борщ та вареники, ставили на припічок так, щоб пара йшла по хаті й приманювала всіх померлих.

Потім їжу подавали на стіл, і всі сідали довкола. На столі мало бути багато ложок. Кожен з присутніх, закінчивши вечерю, клав ложку поряд, «щоб причастився покійник».

Нині ці обряди, що їх відзначали ще в перші повоєнні літа, майже зникли. Але кілька років тому в селі Хижинці, що за сім кілометрів од Вінниці, я побував на поминальному обряді. Він не мав якихось особливостей і нагадував Великодні гробки.

Своєрідною була лише дата. Якщо скрізь поминки справляють на Провідному тижні Великодня, то тут тільки в перший день Трійці. При цьому на могилки заборонялося йти простецькими стежками, а лише «тією дорогою, якою везли труну». В інших сусідніх селах такого звичаю вже нема.

Щодо ще одного обряду, то я авторитетно стверджую, що він у повному обсязі зберігся тут з дохристиянських часів. Відзначають його й понині в селі Сварицевичах, що на Рівненщині.

У перший день Зелених свят зранку на кладовище сходиться чимало людей. Перед цим перев'язують хрести вишитими рушниками, могили прибирають лепехою та застеляють скатертинами.

У підобідню пору жінки приходять до покійників, припадають до хреста, починають голосити. Щоправда, ці причитання зовсім іншого, ніж при похованні характеру. Це своєрідні сповіді у формі речитативу.

Ось приблизний зміст причитання матері над могилою доньки:

Моя донечко, моя голубочко!
Моя дочко, моя коханочко!
Моя швачка, моя прачка!
Моя шукальнице, моя вимітальнице!
Моя помічнице!
Коли ж ти до мене прибудеш у гості?
Моя донечко, моя княгинечко.
Та якого ж ти собі князя обрала?
Та як тобі мається на тому світі?..


Не менш поетичні і жалібливі причитання дочки над могилою матері:

Мамко моя, голубко моя,
Мамко моя, зозулько моя.
Рідна моя порадничко,
Де ми зійдемося,
Де ми порадимося?
Мамко моя, голубонько моя,
Де я вас найду, де од шукаю —
Чи в садочку, чи на місточку,
Чи в полі на колосочку,
Чи в городчику на зілечку,
Чи в церкві на подвір'єчку?..


Після цього переповідалося, що трапилось у родині чи селі протягом року — хто оженився чи помер, виїхав або народив дітей тощо. Така «розмова з душами померлих» повторюється з року в рік.

Обряд засвідчує, що в глибинному поліському селі й до наших днів збереглася давня форма дохристиянських вірувань, оповита глибокою шаною до своїх предків, неперервністю поколінь.

Головними учасниками цього дійства є лише жінки; чоловіки беруть участь лише в поминальному обіді.

Спостерігаючи за цим дійством, я дивувався, як пощастило зберегтися йому в тісних лещатах цивілізації. Кожен елемент обряду нагадував прадавні Русалії, про які свого часу засвідчив «Сто-глав»:

«Сходяться мужі й жони на жальниках (могилах) і плачуть на гробах з великим криком...»

В. Скуратівський "Дідух".



специально для dna.com.ua