Русалчин Великдень

Русалчин ВеликденьІ НАРЕКОША ІГРИ ТІ РУСАЛІЇ

Ще з дитинства запам'яталося: у перший по Трійці четвер мама щоразу застерігали:

— Борони тебе, Боже, ходити сьогодні через жита та поле. Там русалки святкують свій Великдень і як зустрінуть, то неодмінно залоскочуть!

Ми, діти повоєнних літ, ще вірили в існування цих загадкових істот. З вуст в уста передавалися легенди й перекази про їхнє життя, наводилися численні оповідки, що, буцімто, в тому чи іншому селі русалки спіймали одинокого хлопця (чи дівчину), залоскотали до смерті.

Народне уявлення про русалок, як і віра в їх існування,— виняткова тема в українській демонології. Побутує безліч різноманітних оповідок з карколомними романтичними сюжетами про те, як саме перетворюються люди в русалок.

Фольклорні зразки на цю тему широко використали у своїй творчості Т. Шевченко, М. Гоголь, Г. Квітка-Основ'яненко, Леся Українка. М. Коцюбинський та багато інших класиків нашої літератури.

Русалчин Великдень

У кожному регіоні були свої, чимось відмінні уявлення про русалок. За найпоширенішим стереотипом існує три їх види: польові, водяні та лісові (останніх іще називали мавками, чи нявками; крім них, існували ще потерчата, лоскотухи, лоскатниці — ті, що померли взимку, урдалки тощо). 

Кожен вид русалок залежно від їх обітування мав свою відмінність.

Скажімо, нявки (були як жіночого, так і чоловічого роду) уявлялися голими, з довгим і кучерявим волоссям. Вони полюбляли збиратися гуртами, вчиняти шалені забави — гойдалися на верховіттях дерев, уміли швидко бігати і влаштовували бійки. У мавок гарний тонкий голос, і коли вони запримітять поблизу хлопця чи дівчину, то починають співати, щоб заманити до води чи у жито і залоскотати. Подейкують, якщо не прикрити вуха і не втікти, то «від того голосу ніхто не врятується, бо він вельми звабливий». Однак самі мавки дуже бояться лісовиків (у Карпатах — чугайстерів).

Русалчин Великдень

Інший вигляд мають водяні мавки: це надприродної краси дівчата з білим, ледь синюватим кольором тіла і довгим розпущеним волоссям. Вони можуть бути голі або зодягнені в біло-прозорі льолі, іноді червоні. При місяці мавки виходять погратися на берег — водять хороводи. Увечері, як зайде сонце, полюбляють на острові чи при березі розчісувати волосся (пам'ятаєте хрестоматійне: «Хто се, хто се на тім боці чеше свої коси?»).

За уявленнями, русалками або мавками стають переважно утоплениці, самогубці та діти, що народилися мертвими чи померли нехрещеними. Особливо боялися люди, коли їхні немовлята помирали на Зелені свята. Такі неодмінно перетворювалися у русалок, а згодом — у мишей, білок, куниць, ящірок тощо.

Русалчин Великдень

Русальчими чи потерчатими гуртами керували Старші Баби. Над тими, що перебували у воді, старшував водяник, лісовими русалками опікувався лісовик, а в полях — польовик. Над рештою правував Дід-Ладо. Всі вони слухняно виконували вказівки старійшин.

До русалок в Україні було неоднозначне ставлення. В одних випадках до них ставилися з повагою, «оскільки вони опікали ниви, ліси та води»; співчували їм за обездоленість, що сталася не з власного бажання. Однак у переважній більшості їх вважали «нечистою силою», котрій потрібно догоджати, задобрювати, а то й остерігатися.

Якщо нечестивиць розгнівити, то «вони можуть принести лихо — наслати град, зливу, бурю, розтолочити жито чи збити на ньому цвіт».

Сам термін «русалії» відомий більшості слов'ян. Скажімо, в сербів і хорватів це «русаліє», болгар — «русальніци», словаків — «русадіє», чехів — «русадле», словенців — «рісале».

До речі, в останніх навіть травень прибрав ідентичну назву — рісальцек. Мабуть, назва терміну походить від греколатинського «росалія», чи «росарум», що в перекладі означає свято рож.

Близькі чи подібні уявлення про русалок знаходимо і в інших народів Європи. У німців це дунайські діви або ельфи, в англійців — морські дівчата, у литовців — світезянки, у сербів — віли, у норвежців — валькірії, а в давніх римлян та греків — німфи.

Співставляючи українські варіанти з чужинськими, напрошується висновок, що фольклорна уява нашого народу найбагатша і найпоетичніша як за сюжетністю, так і за світосприйманням.

Русалчин Великдень

Кульмінацією Русального тижня є Мавський Великдень, що припадає на Зелений четвер. За народною уявою, русалки та нявки в цей день ходять полями, лісами та селами, оскільки їхні душі відпущені на волю. Відтак, святкуючи своє свято, вони вчиняють різноманітні ігри та забави, зваблюють поодиноких дівчат і хлопців, заманюють і змушують виконувати всілякі плотські втіхи, неймовірні забаганки — любощі, кохання тощо. Це єдиний у році день, коли вони перетворюються в людську подобу і споживають звичайну їжу.

Люди певною мірою використовували такий їхній стан, щоб задобрити їх. На Нявський Великдень остерігалися працювати, «щоб не розгнівити померлих душ», особливо сіяти борошно в діжку, «бо з'явиться багато русалок».

Зранку жінки пекли особливі паски-баби, фарбували жовті крашанки, але шкаралуп, як це буває на Великдень, не кидали у воду, «бо довкола них збереться гурт русалок».

Де-не-де з цієї оказії на підвіконня клали гарячий хліб, вважаючи, що від пари і запахів вони будуть ситі.

Протягом тижня майже по всій Україні жінки розвішували на деревах полотно, «аби нявки взяли його для одягу — сорочок».

Як уже мовилося, на Нявський Великдень молодь намагалася не виходити за межі села. Лише жінки з чоловіками, зодягшись у святковий одяг, йшли в поля, влаштовували частування з різноманітними забавами, а потім розносили їжу на межі нив — «для русалок».

В деяких селах було за звичай дівчатам зі сходом сонця йти в поле, нести з собою житній хліб, спечений на свяченій воді. Потім його розламували на невеличкі дольки й розносили по нивах — «для русалок, щоб жито родило».

Дехто з найвідважніших дівчат таємно йшов до лісу, несучи сплетений з живих квітів віночок. Вважалося, оскільки русалки люблять ходити в таких прикрасах, то неодмінно приймуть його, а дівчині допоможуть вийти заміж. Проте не забували при цьому прихопити з собою любисток чи полин.

Якщо зустрічалася мавка, то обов'язково запитувала: «Полин чи петрушка?» Якщо дівчина відповідала «полин», то русалка відказувала: «Сама ти згинь!» — і зникала, а як казала «петрушка», то чула в одвіт: «Ти моя душка!» — після чого русалка лоскотала її досхочу...

Русалчин Великдень

Нарешті надходив останній день «князівства русалок» — перший після Русального тижня понеділок. Це були традиційні проводи нявок з поля до лісу (перед цим їх виряджали з води на ниви). Це було вельми урочисте дійство, в якому брали участь усі жінки села й чимало чоловіків. 

Прикрасившись квітами та галузками з дерев, всі йшли в поле, наспівуючи:

Ой проведу я русалочок до бору,
А сама вернуся додому,
— Ідіте, русалки, ідіте
Да нашого жита не ломіте...
Да наше житечко в колосочку,
Да наші дівоньки у віночку.


Поверталися в село пізно ввечері з піснями.

Натомість на Поліссі — регіоні, де найповніше збереглися ці реліктові обряди — ще в кінці минулого століття був у активному вжитку звичай проводів русалок, в якому брали участь і дівчата.

Вони плели віночки й вибирали з-поміж себе струнку юнку — «русалочку», її заквітчували квітами та стрічками.

Коли ж сходив місяць, гуртом, у білих сорочках та намистах, взявшись за руки, виходили вервечкою за село: у кожної дівчини на голові мав бути віночок, а волосся розплетене. Попереду йшла «русалка». Такий похід нагадував відому гру у «ворота» — перша пара зводила вгору руки, через які попарно проходили інші учасниці. Весь процес супроводжувався особливими русальними піснями.

Потім на леваді чи в полі розпалювали багаття і перестрибували через нього. До дівчат приєднувалися й хлопці.

Цей сюжет нагадує купальські забави, але з тією різницею, що свої віночки юнки кидали не у річку, а на парубків і розбігалися геть.

У цей час «русалка» намагалася впіймати котрусь з подруг; якщо їй щастило це зробити, то лоскотала. Дійство закінчувалось опівночі.

В інших регіонах за русалку правила солом'яна лялька. Таке опудало зодягали в жіночу сорочку й виносили в поле, де росло жито, там його роздягали, сорочку розривали на шмаття, а солому розкидали довкіл.

Подібним дійством і завершували русалії. Після спільної трапези дівчата розходились по полях з віночками на розплетенім волоссі, співаючи:

Проводили русалочок, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили,
Та наших дівочок не ловили.

Перед ворітьми долина,
А в тій долині калина.
Ой там Галиночка гуляла,
Жемчуг-намисто обірвала.

Ой туди їхав нелюбий,
Став з коника злізати;
Став з коника злізати,
Жемчуг-намисто збирати.

— Не зсідай, нелюбий, з коника,
Не з тобою гуляла;
Не з тобою гуляла,
Намисто порвала.

Ой туди їхав миленький,
Став з коника злізати;
Став з коника злізати,
Намисто збирати.

— Збирай, збирай, миленький,
З тобою я гуляла;
З тобою я гуляла,
Дороге намисто порвала.


Через тиждень після проводів русалки остаточно поверталися до своїх постійних місць-угідь, де перебували до наступного Нявського Великодня.

Як бачимо, трійчанські празники зберегли дохристиянський обряд культу природи і предків, який характерний, як уже згадувалося, для багатьох європейських народів.

Християнство чи не найворожіше ставилося насамперед до русалій. З Іпатіївському літопису, зокрема, читаємо: «И нарекоша игри ті русалія».

Але, незважаючи на церковні заборони та анафеми, в народі досить довго оберігали цей прекрасний обряд, окремі фрагменти якого дійшли й до нашого часу.

В. Скуратівський "Дідух".



специально для dna.com.ua