Освячення води

Освячення водиОЙ ТИ ВОДО, ПРЕЧИСТАЯ


Пригадую популярну в свій час жартівливу пісню: «Без води і ні туди, і ні сюди». Справді-бо, весь довколишній рослинний і тваринний світ завдячує їй життям. 

Візьмемо для прикладу хоча б таке: людина може значно довше прожити без їжі, ніж без води. Тому в усіх народів побожно ставилися до живих джерел.

Це ж стосується й наших пращурів. Скажімо, дайбожичі, окрім гаїв і правічних дерев, вважали святими місцями криниці, джерела, річки й озера; їх ретельно охороняли, біля водних артерій влаштовували ритуалізовані дійства та сценізовані обрядодії.

Навіть до нашого часу дійшов звичай: дівчатам суворо заборонено чепуритися над водою, особливо питною, бо «від того обличчя зарябіє».

Освячення води

Вода мала не тільки практичне, а й ритуальне значення: нею, особливо свяченою, лікували різноманітні хвороби, використовували при шептах та примовляннях, їй приписували магічну силу від різноманітних пошестей тощо.

Живим джерелом енергії вважався й дощ. Тому селяни завше пов'язували свої статки з небесною вологою. Якщо вона вчасно зрошувала землю — панував добробут у родині, а коли випадало посушливе літо,— чекали голодомору.

Наші предки знали, що кількість опадів залежить від наявності річок та озер. Про це навіть побутує повір'я: якщо після невеликого дощу з'являється на небосхилі веселка, «то вона воду п'є з річки, щоб знову зволожити землю».

Відтак до природних животоків у народі було особливе ставлення, їх обсаджували вербами, постійно цямрували криниці та копанки, очищали джерела від намулу.

Освячення води

Заборонялося, особливо дітям, гратися поруч з ними. «Хто смітить і плює»в криницю,— остерігали дітлахів,— у того болячки на язиці з'являться!»

Чимало обрядів, пов'язаних з очищенням води, перейшло і в християнські вірування. Один з таких — освячення криниць та річок. Тричі, а то й чотири рази на рік — на Водохреща, на Юрія, на Купала і на Спаса — відбувалися сакральні походи до живих джерел, пов'язані з їх очищенням і освяченням.

Окремі дійства вчиняли і на Зелені свята. Передовсім це стосувалося польових криниць. До них ставилися по-особливому. Чиста й прохолодна джерельна вода вгамовувала спрагу жниварям, пастухам і мандрівникам під час спекотних днів.

Освячення води

Щоб убезпечити їх схоронність, на трійчанські дні або на початку Петрівки організовували хресні ходи до польових криничок. Біля таких джерел священик освячував воду, читав молебні й відправляв панахиди «за упокій душ полеглих чи померлих».

Крім криниць, освячували також і драговини — небезпечні місця, розташовані переважно у пониззі річок та на болотах. Вони здавна відлякували людей своєю загадковістю й непередбачливістю.

Існує безліч легенд та переказів про топкі місця. В одних випадках там живе нечиста сила, яка зваблює до своїх нетрищ людей і тварин, щоб засмоктати, в інших — невизначене «єство» — господар драговини. Щоб умилосердити його, організовували святочні ходи.

У кожному регіоні були свої, чимось відмінні обряди. На жаль, переважна їх більшість не дійшла до нашого часу. Окремі фрагменти ще подекуди побутували в середині минулого століття.

В одних місцях «єству драговини» приносили жертви — кутю, молоко та крашанки, в інших — освячували водою, обходили хресним ходом з вогнями (пізніше зі свічками, хоругвами та образами), співали священні пісні, читали Євангеліє і обкурювали кадилом; якщо в цих місцях були випадки загибелі людей, то справляли панахиди.

У давнину драговинні місця обсаджували вербами. Дерева попереджали людей, що тут небезпечне місце, і одночасно були прихистком для душ покійників — русалок та мавок, що витають тут і опікуються сільськими осідлами.

Хресні ходи відбувалися під супровід музик, співів, танців та специфічних замовлянь.

Під цю пору організовували хресні ходи і до живих джерел, які в народі називали безоднями. Це переважно природні животоки, які не замерзають за найлютіших морозів. Нерідко такі глибинні живограї були оповиті легендами та переказами про надприродну їх силу (деякі джерела збереглися і до нашого часу).

Освячення води

Вважається, що жива (свята, цілюща) вода здатна виліковувати найрізноманітніші недуги, у тому числі параліч, глухонімоту, втрату зору тощо. До таких місць і нині під час хресних походів привозять тяжко хворих людей з найвіддаленіших куточків.

У перші дні Петрівки освячували й броди. За відсутністю в давніші часи спеціальних пристроїв — поромів, катерів та мостів - складних конструкцій — люди користувалися переважно бродами-перебродами. Для цього вибирали зручні мілководні місця.

Але нерідко під час повеней броди завдавали поселянам великого клопоту, а почасти й становили небезпеку для життя. Тому людей, які вирушали в далеку дорогу, напучували: «Хай вас Бог рятує на кожному броді й переході!».

Найбільше таких місць було на Дніпрі, Дністрі, Десні, Бузі, Прип'яті й Тетереві. Люди вірили, що перебродами опікуються водяники.

В одних місцях їх вважали доброю силою, в інших — небезпечною. Аби задобрити опікунів, біля бродів з обох боків ставили кам'яні баби. Може, первісно ці кам'яні баби, що густо розкидані по Україні, і були поставлені на честь дайбозького бога доріг.

Звичай освячувати комунікаційні місця зберігся й за християнства, перетворившись у чисто церковний ритуал,— спочатку священик освячував місця громадського користування, а потім, якщо дозволяли умови, люди всім селом переходили воду у брід.

У глухіших місцях цю роль виконував вершник, що на коні перепливав річку, розкидаючи по воді татар-зілля та нечуй-вітер. Останній обряд вочевидь є залишком дайбозьких вірувань.

Під цю пору припадало також очищення, освячення та заворожування річок і ставків — так зване «ходіння на воду».

Раніше люди вірили, що в заростях річок і ставків живуть надприродні істоти — водяник та очеретяник (болотяний), що персоніфікувався з чортом. Якщо водяник вважався покровителем і наглядачем русалок, то очеретяник опікав потерчат, наказуючи їм заманювати людей у свої володіння і вчиняти над ними наругу.

Їхні житла знаходилися переважно в тих місцях, де стояли водяні млини. Народна демонологія зберегла чимало легенд про утаємничені сили, котрі при відсутності мірошника вчиняли всіляку шкоду: крутили колеса, свистіли, перегукувалися, здіймали сварки та бійки. Такі оргії здебільшого відбувались уночі напередодні Великодня, Зелених свят та Купала.

Щоб застерегтися од нечистої сили, такі місця освячували.

Напередодні зорганізовували толоку: чоловіки йшли до гребель, очищали їх від задавнілої зарості — очерету, укріплювали береги, ремонтували лотоки, розширювали русла, по яких стікала вода до загат та коліс.

Після того (в одних випадках на Зеленому тижні, в інших — у перший понеділок Петрівки) до сходу сонця збиралися на вигоні чи на перехресті доріг і під супровід пісень, магічних ігор і танців, йшли до ставу чи річки. Назустріч з хлібом-сіллю виходили власник млина та його дружина, виголошували ритуальні слова про роль і святість води, яка дає людям життя, зверталися до добрих духів за поміччю, а лихим силам наказували йти геть «на болота і в очерети, куди півнячий голос не доходить».

Після цього співали пісень, виконували ритмічні танки та розігрували обрядові сценки. Господар клав хліб-сіль на стіл, застелений святковою скатертиною; поряд знаходився ще один, де стояла освячена вода і колово.

Після освячення млина робили ритуальний обхід. На верхній частині ставу чи річки ходаків зустрічали «водяники» — переодягнені односельці. Після відповідної обрядодії вони вдавали, що «йдуть в очерет». Присутні кидали кілька ложок колова у воду, решту споживали самі.

Ця високо поетична, позначена давніми віруваннями обрядодія мала не тільки символічний, а й практичний сенс: у такий спосіб люди не лише віддавали шану живосиллю води, спогадували добрих духів, умилостивляли водяника й русалок, а й очищали та лагодили ставки, русла річок, греблі й млини.

Із зеленосвятськими обрядами тісно ув'язується ще один сюжет. У народі він називався «очищення ополонок-копанок». Його святкували лише молодиці, «бо це жіноче свято». Як засвідчує С. Килимник, це свято відбувалося в перший понеділок або вівторок Петрівки.

Як відомо, у кожному селі для прання білизни, купання дітей і напування тварин, а почасти й зрошення городів, копали гуртові копанки.

Раз на рік їх годилося чистити. Напередодні чоловіки їх лагодили, робили свіжу огорожу, цямрували. Жінки визначали день, коли будуть їх очищати. При цьому намагалися не виконувати будь-якої важливої роботи, окрім готування їжі.

До сходу сонця випалювали піч, складали в корзинки, які призначалися для освячення пасок, наїдки та запасний святочний одяг, і, взявши з собою дітей, вигонили за село корів.

Після цього пускали по колу чарчину, але не закушували, «бо чистити копанку годиться натщесерце».

Розвеселившись, починали співати пісень — веснянок, русальних та петрівочок.

Приходили до своєї ковбані, розпалювали вогнище, всаджували біля нього дітей, і, взявшись за руки, під супровід пісні обходили по сонцю вогнище і копанку, обтикали її спеціально приготовленим клечанням і приспівували:

Посаджу я вербицю, посаджу я сухую,
А виросте вербиця, а з'явиться криниця.
Вербиця зеленая, криниця погожая —
Наша русалонька — дівонька пригожая...


Одна з жінок раптом вигукувала:
— Ух-ух! — і всі кидались до води, обливалися джерелицею й учиняли інші обрядові ігри.

По закінченню брали заступи й коновки, виливали воду й вичищали намул; якщо ж ковбаня була великою, то прокопували одвідну канавку для стікання води. Нерідко на допомогу приходили й чоловіки.

Впоравшись з роботою, жінки вилазили з копанки, переодягались у запасну білизну.

Переодягання, як правило, супроводжувалось ритуальною грою-боротьбою з чоловіками, але вона тривала недовго.

Зодягшись у сухий одяг, одні молодиці готували обрядовий обід, решта обсаджувала копанки вербами, притрушувала довкола татар-зіллям.

За святочною їжею співали пісень, жартували, організовували веселі ігри. Так тривало, доки з поля не поверталися корови.

Під супровід петрівочки жінки розходилися по домівках:

Не стій, вербо, над водою,
Бо холодна вода під тобою!
Та стань, вербице, на улиці,
Де челядонька збирається,
Де рута-м'ята кохається,
Де хрещатий барвіночок,
Та де запашний василичок!


Крім наведених вище обрядів, проводились обходи полів та сіл. Ці та подібні їм дійства безпосередньо пов'язані з дохристиянськими віруваннями.

Пізніше церква значною мірою нейтралізувала їх, додала чимало своїх сюжетів, а відтак і змінила первісну символіку.

Але, незважаючи на відповідну християнізацію дійств, все ж чимало елементів їх залишилося в побуті.

Освячення води


Це насамперед ритуали, пов'язані з ушанівком предків, очищення й убезпечення від злих сил, задобрення охоронних духів і освячення джерел.

Не випадково один з дохристиянських апокрифічних псалмів несе на собі слід давнього світогляду: «Ой ти, водо, пречистая...»

В. Скуратівський "Дідух".



специально для dna.com.ua