Заговини

ЗаговиниПОМЕР, ПОМЕР НАШ КОСТРУБОНЬКО


Чи не найбільше ігрових дійств, пов'язаних із Зеленими святами, в яких брали участь заміжні пари, припадає на перший день Петрівки — так звані Понеділкові Заговини. 

До запровадження християнства це, мабуть, був обряд «похорони Ярила». З цього приводу О. Воропай писав: «Ярило, як відомо, поганський бог, що уособлював собою родючу силу весняного сонця. Наші предки уявляли собі, що в цей час Ярило ходив ночами по полях у білому покривалі з вінком маків і хмелю на голові, а в руках носив серп та дозріле колосся жита і пшениці. Перед Петрівкою Ярило ніби помер — плодюча енергія землі й сонця досягла своєї кульмінаційної точки і пішла на спад. Похорони Ярила в перший понеділок Петрівки символізують це явище».

Такі забави супроводжувалися різноманітними ритуалізованими дійствами. Щоправда, в окремих випадках цим правом користувалися лише заміжні молодиці.

Згодом давній обряд «похорону Ярила» розчленився на окремі дійства, котрі в кожному регіоні мали свої назви: розигри (розгари, розори), «дядини», «замочувати дійницю», «гонити шуліку» (шуляка), «хоронити Кострубонька» та ін.

Заговини

Особливо цікавим і по своєму оригінальним було свято «гонити шуліку» (рос. коршун). Найповніше воно збереглося на Поділлі, частково на Волині та Поліссі. Нині важко відтворити первісне значення цієї назви. Ймовірно, в прообразі хижого птаха (шуліки) відтворювалася смерть або ж злі чорні сили. Що б там не було, але обряд, який зберігався до середини минулого сторіччя, заслуговує на відтворення в повному обсязі.

У кожному регіоні були свої строки відзначання. В одних випадках обряд справляли в кінці травня, в інших — у середині червня, а ще — у перший понеділок Петрівки.

Рано-вранці, зготувавши сніданок, господиня скликала до хати курей, ситно годувала з певними заговорами-примовками, клала на порозі сокиру чи ножа і відгонила птиць геть, «щоб шуліка не хапав».

Заговини

По обіді, одягшись святково і прихопивши з собою страви, йшла на вигін, де збирались однолітки. 

Хором заспівували:

Ой, шуляку, чорна птахо,
До нас не літай,
Ой, шуляку-шулячисько,
Людей наших не лякай,
Ой, шуляку, чорна птахо,
Курей наших не хапай...


Пісню супроводжували помахами руки в бік лісу. Після цього розстеляли скатертини, виставляли їжу і пускали по колу келишок. Кожна з присутніх мала виголосити тост приблизно такого змісту:
— Дай же, Боже, нам здоров'я, щоб нас чорні птахи не знали, щоб нам кури-гуси родились, а курчата лупились і шуляки губились!

Пригощаючись, жартували, співали пісень, не обходилось без сороміцьких. Тому до гурту не запрошували ні дітей, ні молодь.

Невдовзі жіноче товариство перевідували чоловіки, несучи на тичках убитих шуляків та ворон. За давнім звичаєм у цей день дозволялося полювати на птахів, які вчиняли шкоду господарствам. Відтак мисливців запрошували до гурту і пригощали за обрядовий подарунок.

Потім гурт з високо піднятими тичками вирушав до лісу. Дорогою співали обрядову:

Ой, шуляко-розбишако, крильми не махай.
Ой гай, гай, крильми не махай!
Ой, шуляку, чорна птахо, людей не займай.
Ой гай, гай, людей не займай!
Ой, шуляку-злодіяко, курей не хапай.
Ой гай, гай, курей не хапай!
А ми тебе заб'ємо!
Ой гай, гай, заб'ємо!
Тобі курей не дамо.
Ой гай, гай, не дамо!


Слова підкріплювались різноманітними жестами, рухами, окриками. На лісовій галявині хід зупинявся, жінки розходились, прикрашали себе галузками та квітами, знову збирались докупи, роздивлялись, чи не летить, бува, хижа птиця. При цьому співали:

Ой, лісу, лісочку,
Ой, гаю-гайочку,
Не плодь яструбочка!
Ой, лісу-лісочку,
Ой, гаю-гайочку,
Ой, вітре-вітрочку,
Діточок з гнізда поскидай,
Шуляченька занехай!


Якщо ж ненароком неподалік з'являлася птиця, окрикували:

Птице чорна, смерте наша,
Ти нас не займай, май.
Гай, гай, гай, гай, гай!
Птице чорна, смерте наша,
Ти нас не займай — обминай! —


і розбігались, немов курчата, проклинали шуляка-яструба, ловили одна одну.

Невдовзі біля галяви з'являлися мисливці з новими шуляками, і жінки, намагаючись відібрати у них підстрелених птиць, вчиняли своєрідну гру-боротьбу. Завершувалася вона викупом: чоловіки віддавали птиць.

Довкола галяви з чотирьох сторін ставили чотири віхи з чучелами птахів, обтикували довкола клечанням. Потім сідали обідати, а рештки їжі чоловіки спалювали на вогнищі. Обід супроводжувався співами й обрядовими дійствами на заклинання шуляків.

По трапезі починали обряд «поховання шуляка». Чоловіки на вогнищі урочисто спалювали кількох птахів, а жінки поряд викопували «могилу» — невелику яму. Коли «могила» була готова, брали одну птицю, зв'язували їй ноги й пеленали голову. Три чи чотири жінки — з головешкою, водою, грудкою землі та зеленою гілкою — ставали довкола і разом з іншими відтворювали обряд похоронів. Він супроводжувався примовлянням:

Умер наш шуляк,
Умер наш чорний.
Його закопали,
Його поховали!

Чорний ворон птах
У землі, у землі,
А ми, люди, при житті,
При житті!


Символічну «могилу» засипали землею, притоптували ногами й танцювали на ній. Після цього, залишивши на галяві рештки їжі, з піснями поверталися в село, щоб зустріти череду корів.

У різних регіонах були свої різновиди розигрів. Скажімо, на Полтавщині (Зіньківський повіт) жінки, зготувавши обід, потайки від чоловіків несли його в сад, і, поївши, покрикували: «Га-га-га!». Це означало, що в такий спосіб гонять «до Бога шуліку, який мусить передати їхнє прохання, щоб Всевишній продовжив строк інтимного життя».

У Канівському повіті петрівчанські розигри називалися «замочувати дійницю» для великого молока. В обід гурт жінок ставив на подвір'ї нову дійницю, потім сідали довкола неї і пускали по колу чарку, виголошуючи різноманітні побажання:
— Щоб дійниця не текла,
А хазяйка весела була!
— Щоб хазяйка не доспала,
До корови рано вставала!
— Щоб корова стояла,
Да багато молока давала!


До речі, подібний обряд я нещодавно зафіксував як діючий на Вінниччині. Його справляють лише заміжні жінки.

Не менш цікавими були й інші форми розигрів. Найстаршу в родині жінку садовили на зелену гілку «з маю», що збереглася від трійчанського клечання, і тягли через усе село до корчми. Бабуся, що удостоїлася такої честі, купляла могорич. Цей обряд символізував літо в образі бабусі, яке ввозили у село.

Поряд з жартівливими сценками, розігрувалися й обрядові. На Поділлі у перший день Петрівки жінки, у котрих народжувалися неживі немовлята або ж помирали нехрещеними, сходилися на цвинтар, де справляли «обід для дітей». Вважалося, що в цей час над цвинтарем літають їхні душі і «просять хреста». Обряд називався «справляти дітям весілля».

Загалом термін «розигри» безпосередньо пов'язаний з конкретним обрядом — проводжати (хоронити) весну, а відтак зустрічати літо. Про те стверджують найдавніші сюжети.

Скажімо, на Новгород-Сіверщині в цей день молодь ішла до лісу, вирубувала кілька гілок берези, прибирала квітами і несла їх з піснями в село, обходила його, а потім кидала те гілля в річку.

Якщо на Правобережній Україні дуже популярними були дійства, пов'язані з «гонінням шуліки», то на Лівобережжі — «похорон Кострубонька».

Найповніший його опис зафіксував свого часу М. Максимович. Він, зокрема, наводить свідчення, що в цей день наші далекі пращури хоронили солом'яну ляльку у вигляді чоловіка, яка називалася Кострубоньком (чи не назва це одного з давніх дайбозьких божеств?). Гурт жінок імітував обряд похорон, вчиняв ритуальні голосіння та причитання:

Помер, помер наш Кострубонько,
Сивий, милий голубонько,
Зісталася хатка
І ще сіножатка,
І ставок, і млинок,
Ще й вишневенький садок.
Що у ставку купатися,
А у млинок проспатися,
А у садок погуляти —
Кострубонька поминати!


Згодом, на думку вченого, цей обряд перейшов до весняних дійств. Збиралися на луці дівчата, водили танок довкола «Кострубонька» — однієї з них, що стояла посеред кола, наспівували:

Помер, помер наш Кострубонько,
Помер, помер наш голубонько!
Кобила ж наша білобокая,
Не впади з моста,
Не вмочи хвоста.


Дівчина-Кострубонько схоплювалася, а решта голосно співали:

Ожив, ожив Кострубонько,
Ожив, ожив наш голубонько!


В інших регіонах дівчина, взявшись за голову, приспівувала:

Що ж я, бідна, учинила —
Кострубонька не любила?


В Західній Україні, як засвідчив В. Гнатюк, подібний обряд, що перетворився у гру, виконували на Великодні свята. Гра мала назву «Коструб». Дівчата брались за руки, утворювали велике коло. Одна з них ставала посередині і голосно вигукувала:
— Христос Воскрес!
— Воістину воскрес! — відказували усі інші.
— Чи не бачили мого Коструба? — запитувала ведуча.
— Бачили, пішов у старости! — відказували їй.

Після таких діалогів дівчата починали коловий танок, співаючи:

Бідна моя голівонько,
Нещаслива годинонько!
Що я собі наробила,
Чом Коструба не злюбила?
Приїдь, приїдь, Кострубоньку,
Станем рано до шлюбоньку,
Рано, рано, пораненьку,
На білому камінейку!


Зупинялись, дівчата христосувались поміж собою. Під час танку ведуча ставила запитання: «Чи не бачили де мого Коструба?», а інші відповідали: «Поїхав по квітку», «Поїхав по напій», «Слабий», «Вже вмер» і наостанок — «Вже повезли на цвинтар».

Завершальним акордом гри була пісня:

Слава тобі, Божий царю,
Що мій Коструб на цвинтарю!
Лежи, лежи, як колода,
Я молода, як ягода;
Лежи, лежи, щоб не встав,
Бо до мене інший пристав;
Ніженьками затоптала,
Рученьками заплескала.


Я. Головацький, що також зафіксував свого часу опис обряду, подав інший пісенний варіант:

Слава тобі, Христе Боже,
Коструб встати вже не може!
Нехай лежить, як колода,
Я молода, як ягода.


Про цей унікальний, не до кінця ще вивчений обряд, що побутував лише в Україні, писали й російські вчені, зокрема О. Афанасьєв і Є. Анічкін.

У одних випадках (О. Воропай) вчені вважають, що з «похороном Кострубонька» пов'язане дійство похорону зими, в інших (С. Килимник) — весни або ж чорних (злих) сил, а дехто стверджував, що дійства обрядових розигрів суголосні з давнім «похороном Ярила».

Щоб б там не було, але вся сюжетна канва ритуалів сягає в дохристиянську добу. Вона спільна для всіх розигрів: дівчата йшли до річки й пускали на воду клечальні віночки, виготовлені на Трійцю, але остерігалися ходити лісом, «бо на перший день Петрівки відбуваються звірячі розигри».

У цей день годилося ситно підгодовувати домашніх тварин, особливо корів, «щоб краще доїлися».

Як бачимо, крім символічних дійств, з розиграми ув'язуються й практичні форми господарювання.

Це наштовхує на думку, що первісна форма обряду мала значно глибшу символіку, яка протягом наступних століть розчинилася, зберігши лише обрядову структуру.

В. Скуратівський "Дідух".



специально для dna.com.ua