Івана Купала

Івана КупалаЗІЙДИ, СОНЕЧКО, НА ІВАНА


Здається, жодному з дайбозьких свят християнство не приділяло такої пильної уваги, як Купалові.

У багатьох літописах та митрополичих посланнях суворо засуджувались і піддавались анафемі «бісівські ігрища». Тодішні церковні приписи забороняли відзначати «сатанинські дійства».

Згадаймо, як середньовічний полеміст і проповідник християнства І. Вишенський закликав: «Купала на Крестителя утопите и огненное сказание отсечите...», а «Стоглав», подаючи опис русалії, стверджував: «Против празника і вночі на самий праздник, весь день і до ночі чоловіки, жінки й діти по домах і на вулицях, і над воду ходячи, забавляються всякими грами... й іншими способами і паскудними образами; тут хлопці і дівчата безчестяться...»

Не одне століття висів дамоклів меч над одним з найпоетичніших обрядів, котрий дійшов, хоч і видозмінено, до нашого часу. Навіть сучасні атеїстичні «полководці» силоміць розганяли людей, коли ті збиралися біля річок на купальські вогні, а культпрацівникам було суворо заборонено організовувати свято Купала.

Склалася дивна ситуація, коли над обрядом однаково збиткувалися ворогуючі між собою церковники й атеїсти.

Нині Купальський обряд знову повертається до села, але, будемо відвертими, від барвистого, яскравого свята залишилися, як кажуть, тільки ніжки та ріжки.

Традиційний сюжет знівельовано. До нього долучені штучні персонажі — Водяника, Нептуна, Мавку тощо.

А десь його навіть перетворили у підзвітні заходи з рапортом. Все це разом розмило народне дійство, а ті, хто б хотів довідатися про первісність свята, не мають змоги скористатися фаховою літературою. Такої практично у нас нема.

Традиції Івана Купала


Щоб відповісти на це, мусимо докопатися глибинних джерел, з яких народжувалося потужне річище цього високохудожнього дійства. Єдиного чіткого сюжету у нас, на жаль, нема, оскільки кожний регіон, навіть окремі села, вносили в нього свої специфічні відмінності. Я ж зупинюся на найбільш характерних.

День Купала, який припадає на 7 липня, збігається з літнім сонцеворотом. У давніх слов'ян Дажбог — бог Сонця — був найшановнішим серед інших міфологічних святих. Наші пращури вважали, що саме він дарував усьому життя. Відтак Сонце було прообразом свого покровителя, а тому його річний цикл співпадав з певними ритуальними дійствами, серед яких Купало знаменувало літній сонцеворот, тобто найвищий культ Сонця.

Християнство не змогло остаточно знівелювати обряд, тому до нього «долучили» свято Різдва Святого пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана. Ось так і з'явилося християнізоване дійство з подвійною назвою — Іван Купало.

Основним стержнем, довкола якого відбуваються дійства, є купальський вогонь як символ Сонця. Він мав горіти цілу ніч. Щоб підтримувати вогонь, парубки заздалегідь заготовляли хмиз.

Івана Купала


Зладнавши сплетений із соломи, рогози чи дубців козубок, тягли його селом, і кожен господар мав подарувати «на розпал» якусь річ, що вийшла з ужитку чи пару дровин. Деінде їх годилося красти з дворів, де жили дівчата. Бувало, навіть йшли в ужиток плетені тини.

Зібране відвозили на леваду, до річки чи до ставка, і складали в купки. Тут, власне, й відбувалося дійство.

Окрім купальського вогню, зі святом пов'язані два найголовніші персонажі — власне Купало і Марена. Досі нема чіткої думки щодо їх походження. Різні вчені по-різному трактують генеалогію цих персонажів.

Густинський літопис стверджує: «Купало, яко-же мню бяше богь обилія, якоже у еллинь Цесер, ему-же безумний за обиліє благодареніе приношаху в то время, егда имяше настати жатва».

Натомість український історик XVII століття І. Гізель стверджував: «Идол Купало, его же бога плодов земных быти мяху и ему прелестью бесовскою омрачении благодареніе и жертву в начале жнив приношаху».

Була й інша думка, що в прообразі Купала маємо дайбозького бога земних плодів, котрому приносили в жертву хліб. Але повністю погодитися з цією думкою навряд чи можна: Купала, як і Марену, спалюють чи топлять у воді, а це не узгоджується з віруваннями, оскільки боги завжди безсмертні.

Близький до такої думки і М. Грушевський: «Найбільш інтригувала дослідників загадкова й дуже неясна в нинішніх остатках містерія Купала й Марени: дві символічні фігури робляться парубками й дівчатами, а потім топляться або іншим способом нищаться».

Щоб там не було, але Марена й Купало — основні дійові особи обряду.

Івана Купала


Напередодні — 6 липня — дівчата збирались у лісі чи на луці і виготовляли потай опудало — Марену. Ляльку в зріст людини плели з соломи і вбирали наче живу людину: одягали вишиту жіночу сорочку, підв'язували плахту і фартуха, скріплювали однією чи двома крайками, а шию прикрашали намистом; на ноги зодягали сап'янці, а подекуди й каптур (так колись пов'язували ноги покійникам).

Івана Купала


На Київщині в минулому столітті Марену готували в такий спосіб. Підбирали гілляку з вишні, на якій мали бути три сучки (один для голови, а два для рук), і увивали квітами, стрічками та намистом. 

Дівчина з вінком на голові мовчки несла опудало на вигін, а решта супроводжували її купальськими піснями:

Ходили дівочки коло Мареночки,
Зелені два дубочки — парубочки,
Червона калинонька — то дівочки.
Як пішли дівчата в ліс по ягодочки,
Та й прийшлося їм три річки бристи,
Три річки бристи і Дунай плисти.
Усі дівки Дунай переплили.
Дівка Марина в Дунаї втопилась.
На дівці Маринці плахта-чорнитка...


На леваді дівчата насипали купу жовтого піску, вправляли в нього Марену і водили хороводи. Невдовзі на місце розваг приходили хлопці. Вони тут же одбирали Марену, оточували її колом, пританцьовували та приспівували всіляких жартівливих пісень.

Дівчата у цей час готували іншу ляльку, і хлопці вдруге відбирали її. Дівчата не гнівались за такі витівки, шкодуючи лишень, що парубкам дісталась найгірша лялька, а вони, мовляв, зготують для себе кращу...

У давніші часи за Марену здебільшого правувала велика гілка, зодягнена в лахміття. її встромляли у землю, прикріплювали поруч з нею свічку й запалювали. Під цей вогник водили хоровод, наспівували:

Зійди, сонечко, на Івана,
Стогни, земля, під Купалом!
Ой ти, наше дитя,
Прийми нас під своє накриття!


На Полтавщині Марену називали Марою. Біля Мари клали великий жмут жалкої кропиви й босоніж перестрибували через неї. У кінці дійства Мару несли до річки й топили, а віночки розвішували на деревах. Дехто брав цей убір з собою, щоб прилаштувати в хаті чи у стайні як оберег від нечистої сили.

В окремих селах не виготовляли солом'яних опудал, а зрубували гілку з листям і під нею садовили дитину, заквітчували її віночками та живими квітами. У такий спосіб об'єднували Марену (гілку) та Купала, роль якого виконувало дитинча. Дівчата у хороводі приспівували:

Ой Купалочка купалася,
Та на берегу сушилася,
Та й тому люди дивувалися.
Ой не дивуйтеся сему, люди,
Бо я бачила дивнішеє:
Щука-риба красно ткала,
А рак на байрак цівки сучить,
А муха-горюха діжу місить,
Комар пищить, воду носить.


Наостанок несли Марену до річки й топили. Такі чи подібні дійства, пов'язані з Мареною, влаштовували майже на всьому терені України.

Як правило, хлопці намагалися знищити опудало. Вони зненацька накидались на дівочий гурт, одбирали ляльку, розривали її на шмаття чи топили у воді. Дівчата у цей час зачинали жалібно співати, на зразок: Утонула Маренонька, утонула, Наверх кісонька зринула...

Парубки у свою чергу готували інше опудало — Купала. Це була в зріст людини лялька з соломи. Для цього тичку з перекладиною обкручували кулем, поверх зодягали штани, сорочку, бриля, до рук приправляли батога або кия, робили вуса та бороду.

Івана Купала


Нерідко, щоб опудалові надати виразніших форм, голову виліплювали з білої глини і висушували на сонці. За очі правили вуглини, а щоки розфарбовували яскравими барвниками. Такі ідоли справляли на присутніх особливе враження.

Вчинивши «самосуд» над Мареною, гуртом ішли до Купала, який мав стояти неподалік на пагорбові й «спостерігати за діями».

Івана Купала


Біля нього лежав хмиз. Розпалити багаття годилося найміцнішому юнакові, котрого поважали в селі. Це була одна з найкульмінаційніших дій. 

Розгорявся вогонь, хлопці й дівчата брались за руки, ходили за сонцем навколо Купала. Після хороводу організовували ігри. Ловили дівчат, тягли їх до води, обливали. Не відставали від хлопців і дівчата, бо «негоже на Купала сухому бути».

Натомість розпочиналися ігри біля вогнищ. Спочатку хлопці по старшинству — поодинці й попарно — перестрибували багаття, а як воно трохи прижухало, то це робили й дівчата.

Вважалося за честь кожному «очиститись вогнем» — тричі перестрибнути через нього. Якщо парубкові вдавалося стрибнути якнайвище, це віщувало гарний врожай на родинному лані, щонайспритніше — прибуде здоров'я, а якщо скочить у вогонь — протягом року трапиться нещастя, зачепить ногою дрова — накличе в оселю неладки.

Коли ж вдало перестрибнуть багаття юнак з дівчиною, то неодмінно пошлюбляться і в злагоді проживуть свій вік. Тому цим іграм, в яких крім молоді брали участь чоловіки та молодиці, надавалося особливого значення.

Івана Купала


Традиційно на купальське свято сходилося все село — від дітей до літніх людей. Найменші учасники також розпалювали невеличкі багаття або ж зносили на купу кропиву й перестрибували.

Івана Купала


У деяких селах молодиці приносили з собою вареники, а чоловіки й парубки — напої. Розділившись на гурти, простеляли скатертину й частувалися.

Івана Купала


Непомітно надходила північ, поступово догоряли вогнища.

Але перш ніж погасити їх, хлопці мали під супровід жалісливих пісень спалити чи втопити свого Купала:

Ой купався Іван та в воду упав,
Було ж тобі, Іваночку, не купатися,
Зі старими бабами розпрощатися,
З молодими дівками цілуватися.


Залишки від вогню заливали водою, а вугілля і попіл розмітали навсебіч, «бо то є чарівні амулети»; якщо упирі, відьми чи вовкулаки скористаються ними, то неодмінно заподіють людям якусь напасть.

Івана Купала

 
Дехто навіть брав попіл у вузлик із собою, щоб по дорозі одому не наздогнали відьми, які в цю ніч збігаються на свої оргії. При цьому не годилося «оглядатися й думати про хвостатих нечестивців».

По цьому дівчата пускали на воду заготовлені віночки. Як правило, кожна виплітала їх по два — для себе і судженого. Запалювали прилаштовані зверху свічечки і спрямовували вінки за течією.

Івана Купала

Якщо вони пливли в парі, то цього року молоді поберуться, коли урозтіч — не судилося бути разом. 

Хлопці в таких дійствах участі не брали, а лише здаля або з протилежного берега уважно постерігали за діями дівчат. Дехто непомітно кидав камінці, щоб віночки спарувалися, інші чекали, коли вони пристануть до берега, щоб взяти собі на пам'ять. Таких щасливців називали переємцями.

Поступово згасали вогні, зникли з очей віночки і наставала глибока купальська ніч. Поволі розходився народ... То там, то там перегукувалися протяжні голоси.

Тільки найсміливіші хлопці в своїх гуртах не полишали левади — обмірковували, куди краще піти, щоб побачити, як цвіте папороть і зірвати таємничу чар-квітку.

Вважалося, кому пощастить це зробити,— «обов'язково віднайде закопаний у землі скарб, йому відкриються і таємниці провідництва, а рука, яка доторкнулася квітки, матиме чудодійну силу — легко зачарує найкращу дівчину, одводитиме град, грім і бурю»...

Я не описуватиму легенд, пов'язаних з квіткою папороті в ніч на Купала. Ця тема знайшла широке висвітлення в нашій національній культурі. Скажу тільки, що, крім хлопців, у ліс ходили і найбільш відважні дівчата, щоб одшукати загадкове тирлич-зілля — «чарівне зело кохання».

На Іванову ніч мало хто лягав спати. За народною уявою, в цей час усе оживає і бенкетує, з'являються на світ злі й добрі духи — домовики, мавки, русалки, потерчата, упирі, мольфари, водяники, лісовики, польовики, мерці.

Відьми ж збираються на своє улюблене місце — Лису гору, щоб заховати місяць, викрадений напередодні та розпочати свій верескливий шабаш. Ось чому ще з вечора господарі обтикали хати, корівники та пасіки пучками полину та осиковими кілочками, біля воріт і на порозі залишали сокиру або ножа, жінки обкурювали торішнім купальським зіллям корів, а дівчата прив'язували до попереку зубок часнику, «щоб убезпечитись од нечистої сили».

Протягом ночі намагалися не згадувати нечисту силу, аби ненароком не накликати її.

Вважалося, той, хто не спав усю ніч, міг зустрітися з добрим Ладом — опікуном господарства й роду.

Саме цієї ночі найяскравіше запалюють свої ліхтарики трав'яні світлячки, яких у народі називали іще «йвановими хробаками».

У цю пору оживали і розмовляли між собою польові та лісові струмочки і всілякі рослинки; якщо уважно прислухатись, то можна почути, про що вони говорять.

На Івана Купала кожне зело, вода і навіть роса наповнювались чарівними та цілющими властивостями. Тому цей день — 7 липня — вважається найкращою порою заготівлі лікарських рослин.

Сходу сонця, а отже, й початку дня Івана Купала, люди чекали з особливим нетерпінням. Удосвіта матері будили своїх доньок, аби вони принесли цілющої води. Кожна намагалася першою добігти до криниці, щоб набрати повне відро та подивитися на свою вроду.

Воду намагалися нести додому так, щоб нікого не зустріти по дорозі, особливо небажано було побачити дівчат.

Посмакувавши та вмившись купальською водою, дочка віддавала відро матері, яка наповнювала коновку і ставила на стіл. Тим часом дочка йшла на город, рвала любисток, чорнобривці та м'яту, а ненька до сходу сонця заварювала їх на купелю для волосся.

Після цього всією родиною ходили босоніж по росі, «щоб змити всілякі хвороби й парші», а мати з дочками навіть качалися по траві.

Жінки збирали з листків капусти росу в пляшечки. Нею промивали рани і лікували хворі очі.

Під обід дівчата йшли до лісу за чарівним тирличем.

Як підтверджують наукові джерела, раніше всюди в Україні лікарські рослини заготовляли лише на Купала. Вони вважалися найбільш цілющими, бо «їх сіяли і доглядали для своїх власних потреб русалки й інші «лісові планети». Навіть на Буковині, де не відзначали Купала, їх збирали у цей день, що мав назву Івана Зільника.

Здебільшого цим займалися дідусі й бабусі. Виходили на промисел удосвіта, о п'ятій годині. Збирати трави намагалися так, щоб ніхто на бачив.

До кожної рослинки були свої примовляння та молитви. «Святоянське зілля» — так називали купальські трави — не годилося брати голіруч, «бо силу втратить». Найцілющим вважалося таке зело, котре віднайдене до сходу сонця або «при росі».

На Полтавщині побутувало повір'я: той, хто відшукає цвіт переліт-трави, буде в усьому щасливий. Цікаво, що таку назву мають кілька видів трав в Україні, але жодна з них не квітує.

Заготовлені трави пов'язували в пучечки і вішали під сволоком, де вони зберігалися до наступного сезону. Окремі з них ще освячували в церкві на Маковея та Спаса.

В обід до лісу йшли дівчата, щоб назбирати барвінку для двох віночків, які сплітали так, щоб не бачили хлопці. В одних випадках віночки пускали на воду, в інших — розкидали по поляні, приспівуючи:

Віночка сплету, на воду пущу:
Хто віночка пійме, той мене візьме!


За спогадами етнографа Н. Петрова, в другій половині минулого сторіччя на Київщині існував цікавий звичай. Ранком до сходу сонця дівчата брали довгу тичку з мітлою на кінці й бігли вулицею, помахуючи нею та приспівуючи жартівливі пісні на адресу хлопців:

Купала Івана,
Сучка в борщ упала,
Хлопці витягали,
Зуби поламали.
Дівчата граблями,
А хлопці зубами,
Дівчата палками,
А хлопці руками...


Парубки, почувши такі кпини, кидалися на дівочий гурт, одбирали мітлу, ламали її й виспівували не менш дошкульні куплети на адресу дівчат.

Невдовзі по обіді дівчата знову збиралися в гурти, плели віночки і виготовляли солом'яне опудало. Його несли чотири юнки, а решта навколо співали й танцювали. На вигоні ляльку втикали у грунт так, щоб вона була при самій землі. Потім довкіл неї водили хороводи й співали купальських пісень. Але хлопці й тут знаходили дівчат — одбирали їхнє опудало і знищували його.

Проте одним з найцікавіших, як на мене, був звичай саджати дівчину до ями (деінде це робили і на Русальчиному тижні). На Херсонщині, Полтавщині та Чернігівщині цей обряд виконували лише на Купала. Описи його є у П. Чубинського і С. Килимника.

Напередодні свята хлопці викопували в лісі чи поряд з водою яму, посеред якої мав бути зелений трон з дерну — своєрідне підвищення для сидіння. Стінки ями прикрашали квітами та зеленими гілками.

Дівчата в свою чергу плели по два віночки — один напередодні, а інший в день Купала. Першого висушували на сонці. Перед обідом з піснями прямували до зеленого трону, де, власне, і відбувалися усі ігри.

Юнки вибирали з-поміж себе найудатливішу дівчину, яку називали Купалочкою-Фортуною. Під супровід пісень їй зодягали віночок, оздоблювали обличчя й талію квітами та зеленню, скроплювали водою й урочисто супроводжували до ями по влаштованих у землі східцях. Потім зав'язували їй очі і обводили довкіл стін, на яких висіли прив'ялені і свіжі віночки.

Посадивши Купалочку на зелений трон, зверталися до неї піснею:

Купалочко-Фортуно, ти є там?
Подай сюди вінець щастя нам!


Фортуна мала наосліп зняти зі стінки якийсь віночок і подати нагору. Хтось з присутніх підходив і брав його; якщо втрапляв свіжий, то вважалося, що невдовзі його власниця вийде заміж, а коли зів'ялий — прийдеться ще рік чекати на сватів.

Кожного разу гурт припрошував Фортуну:

Вийди, вийди, Фортуно,
До нашого Лада — гай!
Подаруй віночка нам,
Подаруй віночка нам!
Ой, Купало-Купалочка,
Віночка подай,
Віночка подай!


Так тривало, поки Купалочка-Фортуна не обдаровувала всіх присутніх.

Обряд цей, очевидно, прийшов з прадавніх часів. Це підтверджує згадка дайбозького Лада — охоронця родинного вогнища.

З купальськими дійствами, про що, на жаль, мало мовиться у фаховій літературі, пов'язані численні ворожіння. Вони стосувалися не тільки дівочої долі.

Скажімо,

якщо напередодні Купала призахідне сонце не ховається за хмари, а день був ясним, то і рік буде веселим, бо «сонце не розгніване»;

якщо вода протягом дня «як сметана» — тепла, то ще йтимуть дощі на добрий врожай;

побачиш на Купала досвіткове яскраве сонце — матимеш статки протягом року;

якщо купальські вогні враз спалахують — село обминуть хвороби, а коли полум'я женеться вгору — на високий врожай;

щоб була повна зав'язь і гарний врожай, потрібно кинути в огірки шматочок поламаного вільця од Марени;

якщо дівчина першою набере в громадській криниці води і подивиться на себе — хлопці її любитимуть;

якщо дівчина до сходу сонця накопає тирлича і змиє ним волосся — вийде заміж за свого любого;

якщо парно пропливуть два віночки — здійсняться задумані мрії;

хто вдало перестрибне (очиститься) тричі через купальський вогонь, того чекатиме вдача;

лагідно проведеш увесь день — цілий рік матимеш добрих друзів;

якщо ненька зробить купелю з купальських квітів для немовляти, то воно буде здоровим, розумним, його любитимуть і воно не хворітиме...


Відтак купальське свято об'єднувало чимало дійств, пов'язаних з побутовим та громадським життям. Це чи не найпоетичніший обряд нашого народу. Не вдивовиж, що свято, незважаючи на постійні заборони з боку християнства і войовничих атеїстів, все-таки збереглося. Його високий поетичний і моральний струмень постійно наснажував чутливу душу хлібороба.

Я зупинився на найвідоміших сюжетах, хоч їх було значно більше. Час зробив свою невдячну справу — чимало вже призабулося, багато втратилось на історичних перегинах, не все ще потрапило в поле зору дослідників. Але й те, що залишилося в народній пам'яті, красномовно підтверджує: наш народ витворив сукупну систему купальських дійств.

На особливу увагу заслуговує і багатющий пісенний мелос як унікальна сторінка музичної культури України.

Іноземні дослідники щиро захоплювались високою вивершеністю сюжетної і словесної поетики купальських пісень, їх безмежним розмаїттям. Цій темі присвячено чимало наукових розвідок, вона широко використовувалась відомими поетами й письменниками, драматургами, композиторами, художниками...

Купальські пісні. Цей унікальний культурний пласт, тісно переплетений з обрядами, оспівує красу природи, молодість, високі почуття, шляхетність, дівочу вроду і жіночу доброту. Тут і журливі наспіви, і дотепні пісні, які завжди були характерними для м'якої української вдачі та теплого гумору.

Івана Купала

Про це можна було б вести довгу розмову. Я ж завершу свою розповідь либонь однією з найкращих пісень купальського циклу, що дійшла до нас з незапам'ятних часів. Вона нагадує баладу-думу, у ній наша історія, наше світосприйняття духовних начал:

Як пішла Ганна в Дунай по воду,
І ступила Ганна на хитку кладку,—
Ганна моя панна, ягода червона!

Кладка хитнулась, Ганна втонула.
Як потопала, тричі зринала,—
Ганна моя панна, ягода червона! :

Ганнина мати громаду збирала,
Громаду збирала — усім заказала,—
Ганна моя панна, ягода червона!

Не беріть, люди, у Дунаї води,
У Дунаї вода — Ганнина сльоза,—
Ганна моя панна, ягода червона!

Не ловіть, люди, у Дунаї щуки,
У Дунаї щуки — Ганнині руки,—
Ганна моя панна, ягода червона!

Не ловіть, люди, у Дунаї сомів,
У Дунаї соми — Ганнині ноги,—
Ганна моя панна, ягода червона!

Не ламайте, люди, по луках калини,
По луках калина — Ганнина краса.
Ганна моя панна, ягода червона!

Не рвіть, люди, по луках терену,
У лузі терен — Ганнині очі,—
Ганна моя панна, ягода червона!

Не косіть, люди, по луках трави,
По луках трава — Ганнина коса,—
Ганна моя панна, ягода червона!


В. Скуратівський "Дідух".




специально для dna.com.ua