Свято Семена

14 вересня Семена, Симеона СтовпникаЛюбив на Семена мед-пиво пити


Мабуть, жодне свято не позначене стількома цікавими і різнохарактерними обрядодіями, як Семена Стовпника (Странника), котре за церковним календарем іменується святом Преподобного Симеона Стовпника і матері його Марфи.

За сучасним літочисленням Свято Семена припадає на 14 вересня. За християнським календарем це перший день осені, а у давнину — і початок нового року.

Щоправда, наші далекі пращури новолітування відзначали весною. Саме ця пора найкраще відповідала початку біологічного циклу — пробуджувалась, оживала природа, луки і дерева зодягалися в буйзелень, з вирію поверталися перелітні птахи, а відтак, на думку дайбожичів, і мав наступати Новий рік. Проте прийняття християнства змусило порушити правічну традицію — перенести початок нового року на осінь, як це було в Греції.

Щоб знівелювати усталені канони, церковникам довелося вести боротьбу не одне століття, і врешті-решт під силою законів і анафем людність України «прийняла умову» — новоріччя офіційно утвердилось у вересні.

Вже в XVII столітті у Києві пишно проходило «весілля свічки», яке ще називали і Святом свічки. Напередодні Семена на Контрактовому майдані звечора сходились члени братств та цеховики зі своїми знаменами, гімнами та професійними атрибутами. Кожне цехове товариство мало і свою свічку.

14 вересня Семена, Симеона Стовпника



З настанням півночі весь майдан спалахував безліччю вогнів. За свідченнями сучасників, це було неповторне видовище.

14 вересня Семена, Симеона Стовпника



Кожен цех мав за честь показати присутнім вертепну виставу і проспівати свій професійний гімн.

Такі дійства тривали до ранку, а коли розвиднялося, усі розходились по місту, щоб привітати киян з Новим роком.

Крім того, на Семена в Києві відбувалося велике осіннє базарне свято, на яке з'їжджалися з інших міст та селищ. На велелюдний ринок виносили грубу воскову свічку та людиноподібну ляльку. Біля них збирався багатотисячний натовп міщан, щоб «оженити свічку».

Відбувалося дійство за звичайним весільним сценарієм: поруч стояли «батько» і «мати», «світилки», «дружки», «бояри», «свахи» й «свати»; присутні на такому видовищі під відповідні рухи і дійства співали весільних пісень.

Так тривало до пізньої ночі, а потім під супровід обрядових мелодій всі розходилися по домівках, де продовжували «весільні вечірки» за святковою вечерею.

Молодь у цей день починала осінні ворожіння.

Традиційно до Семена годилося повністю обсіятись озиминою. «Як посієш мене до Семена,— казало жито,— то все будеш мати із мене, а як посієш по Покрові (14 жовтня), то будеш виводити по корові».

З цієї нагоди на Поліссі в переддень свята влаштовували цікаву обрядодію — «женити комина» (за алегорією київської «свічки»). Закінчивши сівбу, господар вносив до хати кабицю — спеціальний пристрій, під яким знаходилась лучина, підвішував її до стелі і запалював скіпку; посвіт мав зберігатися в оселі аж до Великодня.

З цієї нагоди родина влаштовувала святкову вечерю, на яку запрошували сусідів. Гості вітали господарів із закінченням сівби та запаленням родинного посвіту, частувалися домашніми напоями.

У цей день годилося також зробити «засиджини». Влаштовували їх переважно майстрові люди — шевці, кравці, стельмахи, бондарі, ковалі тощо. Вони вносили до хати свій інструментарій і на півгодини бралися за роботу — «засиджували місце», оскільки з жнивами й осінньою сівбою вже впоралися.

14 вересня Семена, Симеона Стовпника



«Засиджувати» можна було протягом тижня — од Семена і до другої Пречистої. Це для того, «щоб не дрімалося при роботі».

Цікаві дійства, пов'язані з «женінням комина» (деінде — лучника, свічки, каганця), записав свого часу А. Кримський на Звенигородщині. Вранці до однієї з хат сходилися сусіди, родичі, куми, щоб уквітчати свічку, запалити її й поставити на стіл. Після цього всі сідали за обрядову їжу. Господарі подавали страви, як на весіллі, навіть імітували випікання короваю свічці, співали обрядових пісень, танцювали під супровід качалки й рубля, а нерідко наймали скрипалів. Дійство тривало до перших сутінків.

Наступного дня запалену свічку несли в іншу оселю, і обрядодія продовжувалася. Так тривало цілий тиждень. Після цього жіноцтво запалювало посвіт од «женильної свічки», щоб удосвіта та ввечері працювати при його світлі.

Оскільки за народною уявою святий Семен опікувався вогнем, птахами та погодою, то на Лівобережжі в цей день господарі ввечері виганяли з хати мух та бліх, «щоб перевелася нечисть». Годилося це робити лише віником, виготовленим з полину.

Під час вимітання примовляли:

Киша, мухи, до Степухи,
А ви, блохи, до Євдохи!


Віник залишали біля порога, «щоб назад не вертали», а долівку посипали крейдою від печі до хатніх дверей, «аби в оселі чисто було».

На Семенів день закінчувалось і літнє молодіжне дозвілля. Востаннє юнь збиралася на свої традиційні «вулиці» («колоди»), які започатковувала весною. Відтепер гулі проводили на вечорницях і досвітках. Це традиційна і вельми давня форма, якій притаманні сталі звичаї.

Досить цікавими, такими, що сягають своїм корінням в княжу добу, були обряди «пострижин» та «посадження на коня» сільських підлітків. Ще Лаврентіївський літопис (1190 р.) фіксує: «Біша постригти у великого князя Всеволода; того ж дні і на конь его всади; и бисть радость велика...».

Цей звичай стосувався передовсім київських княжичів, котрих на Семенів день садовили на коней і з великими церемоніями везли до церкви, де після божої служби їх постригав сам єпископ.

14 вересня Семена, Симеона Стовпника



Серед простого народу цей обряд мав дещо інший вигляд. Коли хлоп'яткові виповнювалося 5—6 років, його постригали. З цієї нагоди батьки готували святковий обід, на який запрошували родичів і сусідів. Перед тим як мали прийти гості, посеред хати ставили широкий стільчик, на якому влаштовували пікну діжу і покривали її вивернутим назовні кожухом. Коли ж усі були в зборі, винуватця урочистості садовили на діжу і, піднявши з чотирьох сторін стілець, гутали. Потім дідусь чи батько скроплював підлітка юр'ївською водою, одрізав пасмо волосся, загортав його в хустинку і відносив у комору. Після цього хтось з умільців під обрядову пісню робив пострижини, які в народі називали «по-козацьки».

14 вересня Семена, Симеона Стовпника



Наступне постригання (постриг пастушка) відбувалося через один-два роки і, нарешті, третє — перед шлюбом.

Очевидно, що подібні обряди мали місце і на Запорозькій Січі, коли новоприбулих посвячували в козаків, залишаючи їм знаменитий «оселедець».

З пострижинами тісно суголошується і обряд «посадження на коня» (в одних випадках їх об'єднували, в інших — виконували окремо).

М. Грушевський в «Історії української літератури» з цього приводу писав: «Хлопець, которого парубоцька громада ухвалила прийняти до себе, прийшовши на збори, віддає їм поклін; тоді парубки підносять його на руках, співаючи величальну пісню «Посіяли дівки льон...» її зв'язок з цим моментом полягає у словах:

На коньку удалець,
Що за диво та їздець,
Наш Іван молодець!


Парубок на коні — як рівноправний член воєнного братства, се та ідея, яку бачимо в церемонії садження на коня молодого княжича під час постригів, на знак його переходу з дитячих літ до воєнної верстви».

Якщо народна обрядодія мала утвердити «парубоцьке дозрівання», то в князівських родинах йшлося про інше — надання синові відповідної князівської влади. Згадаймо, коли древляни стратили київського князя Ігоря, то Ольга, щоб піти війною, змушена була освятити престолом п'ятирічного Святослава (як відомо, війну міг розпочинати лише князь). Оскільки за тодішніми законами жінці не годилося вести війська, то дворова верхівка всадовила на коня малолітнього сина, вручивши йому довге списове ратище, яке він ледве тримав. Кволо жбурнувши його, княжич цим самим дав право на трагічний для древлян похід київських воїв...

Наведені вище обряди якоюсь мірою пов'язані з християнством. Однак з Семеновим святом перегукуються дайбозькі вірування — день відльоту ластівок та покарання горобців. Легенди ці вельми поетичні, вони засвідчують давні уявлення наших пращурів, їхнє тісне співжиття з природою. Вони вважали, що на Семена збираються всі ластівки, щоб вибрати собі вожака. Тут же птахи пригадують, хто протягом минулого літа шкодив їм: одбирав і руйнував гнізда, заважав годувати діточок. Найбільше скарг припадало на горобців, які силоміць захоплювали їхні житла. Ці скарги передавали святому Семенові.

Разом з тим вони скаржилися своєму покровителеві і на тих нечемних дітей, котрі плюндрували їхні житла чи викрадали із гнізд яєчка. І хвалили тих, які не заважали ластівкам жити по сусідству. На такій спільній раді святий Семен, як їхній покровитель і розпорядник, давав свою настанову:
— Ви, вісники неба й весни, не повинні летіти повітрям, бо дуже стомитесь і зазнаєте небезпеки від шулік, а тому ви мусите ховатись у криницях, а відтіля ближче перелітати в підземне царство духів, потішити їх, а відтіля в ірій — царство праведних душ. А в раю-ірію вічне літо, тепло, зелено, врожайно, вічно гріє і світить там сонечко. А рай-вирій сполучається близько з небом, відкіля весною ви знову прилетите.

У такі чи подібні легенди народна мораль вкладала побожне ставлення до улюбленої і вельми шанованої птахи. Вважалося, якщо ластівка в обійсті звила гніздечко, то це знак, що тут живуть добрі люди. Дітям заборонялося зачіпати їхні гніздечка, бо «хто зруйнує його — обов'язково на обличчі з'явиться віспа».

14 вересня Семена, Симеона Стовпника



А оскільки провісниці весни (згадаймо з цього приводу прислів'я «Ластівка прилетіла — тепло принесла») відлітають у теплі краї майже непомітно для людського ока, то і вважалося, що добираються вони через підземне царство. Ось чому в селах восени не вичищали криниць, аби не заважати ластівкам вчасно дістатися вирію.

Зовсім по-іншому ставились у народі до горобців. Оскільки ці птахи завдавали чимало збитків: пили просо, коноплі чи соняхи, клювали пшеничні зерна, псували плоди вишень тощо,— їх не вельми пошановували.

З цього приводу навіть існує похідна легенда: коли мучили Ісуса Христа, то горобці своїми окриками «Жив, жив!» — оповіщали катів, що він іще живий. Відтак їх у народі прозивали «живчиками» та «ісусопродавцями».

Восени горобці збираються, як правило, великими зграями і гуртом нападають на посіви. Щоб убезпечитись од нашестя, селяни виставляли різноманітні опудала, вдавалися до молитов і заклинань.

Господар, після того як засіяв ниву, без сорочки тричі оббігав поле, приказуючи: «Агу, горобець, і я молодець!» Після цього зупинявся біля сорочки і три рази жбурляв через себе по жмені землі. Ще брали паличку, якою зміряли тіло покійника, щоб виготовити потрібної довжини труну, і з нею тричі оббігали посів, буцімто, цей спосіб найкраще допомагав од гороб'ячих напастей.

Ставлення народу до горобців відбилося в легендах та віруваннях. Один з найпоширеніших переказів оповідає, що начебто на Семена чорти збирають усіх горобців і міряють їх корцями. Ті, що в мірці, залишаються бісові, а що поверх — людям.

В іншому варіанті мовиться, що тих птахів, котрі лишилися в корці, нечистий використовує як їжу для свого перезимівку, а решту віддає своїм побратимам; останні в одну з грозових ночей (від того і зветься «гороб'їна ніч», що пізніше транскрибувалась у «горобину») збирають живчиків у очеретяних заростях для судилища.

Кожному розбишаці і напасникові випадало зізнатися Семенові (в іншому варіанті — Очеретяному) за свої злі вчинки. На очній ставці були присутні і покривджені ластівки. Очеретяний гуртує грішників окремо і, перерахувавши їх, вітром відгонить на Лису гору до дідьків і відьом, а решту, перемірявши корцем, віддає Водяному...

Легенди легендами, але після Семена помітно зменшується гороб'ячих табунів. Мабуть, у давнину цей день присвячувався птахам, але з християнізацією обрядовості дайбозькі структури розчинилися, залишившись тільки в окремих фрагментах повір'їв та легенд.

Від Семенового дня селяни починали масове копання картоплі. На городах хазяї розпалювали вогнища, пекли бульбу і гріли руки, «щоб не мерзли зимою».

З цього дня бере свій початок і «старе» бабине літо, яке закінчується на другу Пречисту (21 вересня). Тому спостерігали, якою в цей день буде погода: якщо ясною, то осінь і зима порадують теплом і сонцем.

А подих осені вже відчутний усюди. Це змушувало селян поспішати з польовими роботами. А тим, хто захоплювався надмірним празникуванням, нагадували: «Любив на Семена мед-пиво пити — не лінуйся і робити!».

В. Скуратівський "Дідух".



специально для dna.com.ua