Свято Катерини

7 грудня Святої Катерини
7 грудня Православна Церква відмічає свято святої великомучениці Катерини. Студенти, філософи, проповідники вшановують святу Катерину як свою небесну покровительку. 

Свята Катерина народилася в Олександрії у другій половині третього сторіччя. Вона була дочкою правителя Олександрії Конста і відзначалася світлим розумом, ученістю і красою.
 
Багато знатних женихів бажали одружитися з нею, а мати і рідні умовляли її погодитися на шлюб. Але Катерина зволікала і говорила: «Якщо хочете, щоб я вийшла заміж, то знайдіть мені хлопця, подібного до мене красою і ученістю».

Одного разу мати Катерини, таємна християнка, повела дочку до свого духовного отця за порадою. Старець сказав дівчині, що знає юнака, який перевершує її в усьому. Потім він дав їй ікону Пресвятої Діви і пообіцяв, що вона допоможе їй побачити незвичайного Жениха.

У найближчу ніч явилося Катерині у сні, що Небесна Цариця, оточена ангелами, стоїть перед нею і тримає на руках Отрока, осяюваного як сонце. Марно намагалася Катерина поглянути на Його обличчя: Він відвертався від неї. «Не зневажай Твого створіння, — благала Божа Мати свого Сина, — скажи їй, що вона повинна зробити, щоб побачити Твоє світле лице». «Хай вона повернеться до старця і дізнається від нього», — відповів Отрок.

Як тільки настав ранок, Катерина поспішила до старця, припала до його ніг і просила у поради. Старець детально пояснив їй істину віру, розповів про райське блаженство праведників і про загибель грішників. Діва повірила в Ісуса Христа як Сина Божого і прийняла святе хрещення.

Коли Катерина з оновленою душею повернулася додому, вона довго молилася, дякуючи Богу за милість, надану їй. Заснувши під час молитви, вона знову побачила Матір Божу. Тепер Божественний Отрок прихильно поглядав на неї. Пресвята Діва узяла праву руку дівчини, а Отрок надів їй дивний перстень, сказавши: «Не знай жениха земного». Катерина зрозуміла, що з цієї миті вона стала нареченою Христа і прокинулася з ще більшою радістю на серці.

Події, що відбувались з святою Катериною, пов'язують із 305 роком. Через те, що саме до цього року імператором у Римі був Діоклетіан (284-305), який проводив найкривавіші гоніння на християн.

Діоклетіан установив тетрархію (правління чотирьох) для вельми розлогої Римської імперії. Східною частиною керував Максиміан, особливо запеклий ворог християнства. Навряд чи цього воїна, залученого імператором до правління, хвилювала теологія. Зате використання християнами слова «Господь» – Dominus, яке для нас є поняттям, цілковито відірваним від земних інституцій правління, було проблемним за часів Діоклетіана. Саме цей імператор став першим підписувати свої листи як «правитель» (Dominus), через що його правління ще називають домінатом. Відповідно, в імперії не могло бути двох правителів (вважалось, що римські імператори були божественного походження) – двох «богів», відповідно до значення цього слова.

Розпочаті Діоклетіаном «чистки» в Олександрії провадив Максиміан особисто. Він прибув до єгипетської столиці, аби упевнитися у виконанні імператорських едиктів. Донька правителя Катерина відмовилася скласти жертву богам, засвідчивши свою віру в Єдиного Бога. Тоді було скликано великий міський диспут, на якому 50 тодішніх мудреців і філософів викладали свої погляди щодо помилковості християнської доктрини, а Катерина відповідала їм, пояснюючи суть християнства. Згідно з легендою, їй на той час було 18 років, і мудреці не відвели її від істини – навпаки, вона сама переконала багатьох в істинності християнської віри. Заодно навернулася й дружина тетрарха Максиміана, присутня на диспуті.

Зазнавши невдачу на інтелектуальному терені, Максиміан не відступив від свого наміру переконати Катерину. Закликавши її, він прагнув спокусити її подарунками, обіцянками почестей і слави. Але Катерина залишалася непідкупною.

Максиміану довелося на короткий час відлучитися з міста. Його дружина, цариця Августа, що багато чула про мудрість Катерини, побажала побачити її. Зустрівшись і поговоривши з Катериною, Августа увірувала у Христа і прийняла християнську віру.

Коли Максиміан повернувся до Олександрії, він знову послав за Катериною. Цього разу він зняв маску доброзичливості. Катерина була піддана численним тортурам, але не переставала сповідати себе християнкою. На той час їй було лише 18 років.

Одним із знарядь тортур, що стали символом святої Катерини були колеса з численними ножами: «Накажи влаштувати на одній осі чотири дерев'яні колеса, а по них навколо набити різні залізні вістря: два колеса хай повертаються в праву, а два в ліву сторону; по середині ж їх хай буде прив'язана дівчина, і колеса, що обертаються, роздрібнять її тіло. Але раніше хай тільки покажуть ці колеса Катерині, щоб вона, бачивши їх, злякалася жорстокої муки, і підкорялася б твоїй волі; якщо ж і після цього вона залишиться в колишній завзятості, — те хай прийме болісну смерть».

Ці колеса були зруйновані ангелом, що зійшов з неба і позбавив Катерину від мук. Побачивши це чудо, імператриця Августа і царедворець Порфирій з двома сотнями воїнів перед всіма сповідували віру в Христа і були страчені. Максиміан знову намагався спокусити святу, запропонував їй одруження, але знову отримав відмову. Свята Катерина твердо сповідала вірність своєму Небесному Жениху Христу за що їй відтяли голову. За переказами, з рани замість крові витекло молоко. Це відбулося 7 грудня 307 року.

Місце страти Великомучениці Катерини і сьогодні показують в Олександрії туристам. Жителі Олександрії, які вірили в розп'ятого Господа, встановили мармурову колону, на якій висікли голову святої Великомучениці. Ця колона й зараз стоїть у храмі святого Сави.

Після страти святої Катерини тіло її зникло. За переказами, воно було перенесене ангелами на вершину гори Синай, біблійної гори Хорив або гори Мойсея, де йому з’явився Бог. У підніжжя цієї гори у 330 році був збудований і відкритий святою Оленою монастир, який спочатку іменувався монастирем Преображення або монастирем Неопалимої Купини.

7 грудня Святої Катерини7 грудня Святої Катерини


У середині VI століття монахи цього монастиря, підкоряючись видінню, піднялись на гору і знайшли там мощі святої Катерини (голову і ліву руку), які впізнали за перснем, що був даний їй Ісусом Христом. З XI століття у зв'язку з поширенням шанування святої Катерини, мощі якої були знайдені синайськими ченцями в середині VI століття, монастир отримав нову назву — монастир Святої Катерини.

Монастир Святої Катерини — один з найдавніших, безперервно діючий християнський монастир у світі. Подальший поштовх до розвитку монастир отримав в VI столітті, коли імператор Юстиніан I наказав побудувати могутні фортечні стіни, які оточили попередні споруди святої Олени, і церкву, що збереглася досі. Для захисту та обслуговування монастиря імператор переселив на Синай двісті сімей з Понту Анатолійського та Олександрії. Нащадки цих переселенців утворили Синайське бедуїнське плем'я джабалія. Незважаючи на навернення в іслам, що відбулося в VII столітті, вони продовжують жити в околицях монастиря і займатися його обслуговуванням.

За всю свою багатовікову історію він жодного разу не був розкрадений, ніби якась сила оберігала його. Коли у 641 році Синайський півострів завоювали араби, мешканці монастиря продовжували жити своїм життям, отримавши охоронну грамоту від самого пророка Мухаммеда. Пізніше всередині православного монастиря навіть з’явилася мечеть. Вона й зараз там стоїть.

Монастир, як і раніше, є традиційним місцем християнського паломництва. Щодня віруючим відкривають доступ до мощів святої Катерини. На згадку про поклоніння мощам ченці дарують срібний перстень із зображенням серця зі словами грецькою мовою ΑΓΙΑ ΑΙΚΑΤΕΡΙΝΑ (свята Катерина).

7 грудня Святої Катерини


Ще одна частина мощів (палець) знаходиться в ікони великомучениці Катерини в лівому нефі базилики і завжди відкрита віруючим для поклоніння.

Сьогодні монастир святої Великомучениці Катерини - це великий духовний центр, в якому знаходиться стародавній архів і велика бібліотека стародруків та церковних раритетів, що за своїми зібраннями вважається другою після Ватикану. Вважається, що Свята Катерина є покровителькою вчителів, освічених людей та науковців.

В середині монастиря росте знаменитий кущ Неопалимої купини, розташований колодязь біля якого, згідно з Біблією, Мойсей зустрів сім дочок Мідіянського священика Софора. Колодязь і нині продовжує постачати монастир водою.

7 грудня Святої Катерини


Пам'ять святої великомучениці шанується в усьому православному світі з особливими благоговінням і урочистістю. На честь святої Катерини будуються храми, багато монастирів називають її іменем.

Свято шанували великомученицю і в Київській Русі-Україні. Так відомо, що благовірним великим князем Ярославом Мудрим поруч із двома відомими храмами збудованими після святої Софії – Георгієвським та Ірининським, було зведено ще й храм святої Катерини.

1738 року грецька громада збудувала у Києві поруч із Магістерською площею, на землі, що належала грецькому купцеві Астаматісові Стіматі, дерев'яну каплицю. В 1739-41 роках замість каплиці збудували цегляну церкву, а років через сім при ній заснували грецький монастир святої Катерини.

Нажаль підчас комуністичного режиму в 1920 році монастир було закрито, його великі будівлі використовувалися як виставочні зали для показу продуктів промисловості УРСР. 1929 року церкву грецького монастиря було розібрано, бо її баня почала давати тріщини.

Ще значно раніше до появи окремого монастиря на честь святої великомучениці Катерини в Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі до головного його храму коштом Петра І та імператриці Катерини з півдня прибудували симетричний до бічного вівтаря святої великомучениці Варвари, бічний вівтар святої великомучениці Катерини. За монастирським переказом, Петро І заснував Катерининський бічний вівтар у пам'ять про своє, разом з армією, врятування під час невдалого Прутського походу 1711 року.

Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир підчас комуністичного режиму спіткала така ж сама участь, що й монастир святої Катерини і багатьох церков. З прийняттям у 1991 році Україною незалежності почалось відновлення Свято-Михайлівського Золотоверхого собору. Також було відроджено і два його бічних вівтарі на честь святої Варвари і святої великомучениці Катерини, які були окремо освяченні у грудні місяці 2000 року.

У розписах собору святого рівноапостольного князя Володимира у Києві знаменитому художнику В. М. Васнецову було дано особливим художнім стилем створити образи святих, наповнені високою духовною поезією і разом з тим написані з реалістичною достовірністю. Серед них образ святої Катерини, що вражає достовірністю та незвичайністю. Її несуть Ангели до воріт Небесного Єрусалиму, бо була вона духовно заручена з Небесним Женихом.

Ще одним відомим храмом, присвяченим святій великомучениці є кафедральний храм Чернігівської єпархії УПЦ Київського Патріархату – Катерининська церква. Збудований у 1715 році на кошти Якова Лизогуба храм є типовим зразком козацького бароко.

Джерело


На святу Катерину ховайся під перину!


Серед численних жіночих свят, що сповідувалися лише представницями «слабкої статі», най знаменним є празник святої великомучениці Катерини, що припадає на 7 грудня.

Дослідники християнських вірувань вважають, що в давнину це було свято Дівочої долі, але згодом церква пов'язала його зі святою Катериною.

Наші пращури свято вірили, що при народженні людини Бог неодмінно посилає їй і долю — добру чи лиху. Згадаймо класичні зразки пісень:

Породила мене мати в нещасливу годину,
Дала мені злую долю, де ж її подіну.


Чи:
Породила мене мати в зеленій діброві,
Та не дала мені мати ні щастя, ні долі.


Ще й дотепер серед народу можна почути такі вислови: «Не дай, Боже, такої долі, як у мене», «Йому доля судилася нелегка» чи «Така в неї доля».

Численні поетичні зразки про нещасливу долю надибуємо майже в усіх класиків української літератури, зокрема в Т. Шевченка. Особливо поетично змалював він жіночу долю в славнозвісній поемі «Катерина». До речі, переважна більшість джерел — як художніх, так і фольклорних — пов'язують знедоленість саме з цим ім'ям.

За народною уявою образ долі — неопредметнене явище, яке існує поряд з людиною і завжди її супроводжує в усіх діях: або ж допомагає, або, навпаки, приносить прикрощі. Відтак у тяжкі години люди повсякчас зверталися за поміччю до власної долі.

Ой піду я до Дунаю,
Гукну-крикну непомалу,—
Обізветься моя доля
На тім боці моря.


Найчастіше до своєї долі зверталися дівчата, щоб вона порадила або ощедрила їх щасливим подружнім життям, та жінки, в котрих не зладнався родинний затишок. Пісенні тексти відтворюють різноманітні варіанти таких порад:

Обізвалася друга: «Дівчино моя люба,
Дівчино моя люба, не йди за нелюба!»


Роль щасливої долі — понад усе в житті. Пам'ятаєте відому жартівливу пісню:

Хоч я руда та погана,
Зате в мене доля гарна.


Образ Катерини як захисниці жіночої долі зустрічається в багатьох слов'янських і європейських народів. Щоправда, французи вважають її патронесою старих дів. В одному з видань, зокрема, мовиться:
«В цей день ранком усі неодружені паризькі дівчата старші від 25 років одягають капелюшки, прикрашені жовтими і зеленими стрічками, що означають надію на одруження, і виходять групами на вулицю. Веселі «катеринетті», як звуть цих дівчат, гуляють по вулиці, співають, розважаються, а в одній з церков відправляється Служба Божа, і архієпископ паризький благословляє старих дівчат. Удень веселі процесії несуть квіти до статуї св. Катерини, а ввечері дівчата розважаються на вулицях. У цей день старим дівчатам дозволяється багато вольностей: за старою традицією чоловіки можуть цілувати на вулиці дівчат у жовто-зелених капелюшках; але ніхто не дивується, коли і «катеринетті» охоче цілують хлопців...».

До нашого часу, на жаль, не дійшли чіткі свідчення про дохристиянську богиню-долю. Може, цю роль виконувала дайбозька Берегиня? Щоб там не було, але в залишках обрядодійств збереглися окремі форми гадань. Ними користувалися напередодні празника святої Катерини.

Робили це в такий спосіб: таємно відламували в сусідських садах вишневі гілочки і ставили їх у воду; якщо галузки розпускали квіти до Різдва чи Маланки, то в цьому році їх власниці вийдуть заміж. Наступного дня повторювали обрядодію, але це вже були поіменні галузки: на кожного члена родини ставили гілочки і чекали різдвяних свят — якщо якась з них не розпускалась, то той має невдовзі померти...

Напередодні Катерини дівчата клали під подушку листочки з різних дерев, помічаючи в такий спосіб кількох хлопців. Серед них мав бути і яблуневий листочок — для дівчини. Лягаючи спати, юнка читала молитву долі, аби та змилосердилась над нею, а вдосвіта прохала найменшого в родині хлопчика витягти одного з листочків — який втрапляв, за того і вийде заміж, а як випадав листочок з яблуні, то доведеться ще подівувати.

Проте найцікавіші дійства відбувалися на Катерину. Ввечері дівчата влаштовували пісні вечорниці. Зранку в складчину вони зносили до однієї з осель продукти — крупу, пшоно, капусту і готували з них борщ та кашу. На спільну трапезу мали право приходити всі парубки без запрошень. Щоправда, навідувались вони пізно ввечері, після того як дівчата закінчать ворожити.

7 грудня Святої Катерини


Існувало безліч таких дійств. Наведу лише кілька. Як тільки спадали сутінки, дівчата вирушали «на полювання» — тихцем підходили до вікон сусідів чи сідали під їхнім тином і слухали, про що вони говорили. За цією розмовою і прогнозували свою долю.

Після цього йшли слухати «голос» тварин — собак, коней, корів, спів півня тощо, за якими завбачували професію чи характер судженого.

Деінде вибігали на вулицю і запитували ім'я першого-ліпшого перехожого, щоб знати, як зватиметься майбутній чоловік.

Натомість удосвіта до сходу сонця йшли до криниці і придивлялись до свого відображення: якщо воно «пощерблене», то подружнє життя буде невдалим, і навпаки.

Останнім акордом катеринських ворожінь, якого з особливим нетерпінням чекали хлопці, було «кликання судженого до каші». Насипавши в миску спеціально заготовленого їства, виходили гуртом надвір і вигукували:
— Іди, іди, суджений, кашу їсти! — і били по черзі макогоном у ворота.

7 грудня Святої Катерини


У деяких місцях цей обряд мав інше забарвлення і називався «закликанням долі до каші». Дівчата брали по черзі зав'язане в рушник горня з пшоном, виходили до воріт і, вилізши на них, запрошували:
— Доле, доле, йди до нас кашу їсти!

Щоправда, в кожному селі були свої наклички: «Катерино, доле наша, покрий голівоньку — буде каша!», «Доле, ходи до нас вечеряти!», «Доленько моя, озовися, доленько щасливая, пригорнися — іди до нас вечеряти!» чи «Доля моя (називалося ім'я бажаного хлопця), мій предречений, йди до нас вечеряти. Прийди, прийди, доле моя!»

Хлопці, що сиділи в сховці, відгукувались на кожну накличку. Їм вельми не терпілося, адже більшість з них цілий день постили, «щоб свята Катерина послала гарну дружину». Голодували переважно ті парубки, які мали намір оженитися невдовзі.

Коли ж закликання на кашу закінчувались, юнаки по черзі заходили до хати, запитуючи:
— Добридень, паніматко, вся чесна громадко і хата! Чи дозволите завітати до оселі і привітатися з Катериною?

Як правило, такий дозвіл давали. Тоді хлопець, переступивши поріг, клав хліб і казав:
— Зі святою Катериною, з добрим вечором, здоровенькі були!

В одних випадках хлопців садовили на спеціально відведене місце, в інших — припрошували пилипівськими переспівами. Натомість вечорницька мати — господиня оселі, внісши залишену від попередньої складчини горілку, пропонувала сісти до столу. При цьому годилося розміщатися парами, а тому кожен юнак, приховавши в обох долонях одного та два горіхи, пропонував юнці відгадати, де «чіт або лишка; якщо дівчина вказала «чіт», себто парну кількість, то сідали разом, а коли ні — мусив шукати іншу.

За вечерею молодь веселилася, співала пісень, переважно колядкових, в яких згадувалося про долю:

Закликав Господь у віконько:
— Ой вийди, вийди, господареньку!
Господар вийшов, Богу ся вклонив:
— Щоб мені Господь доленьку дав!
— Обозрися, господареньку,
Чи світить зоря на подвіроньку?
— Вже вийшла та й засвітила,
Всю челядоньку розвеселила.
А за зоренькою доленька йде,
Стала вона ся допитувати:
— Для кого ви столи стелете?...


Після обрядової вечері влаштовували різноманітні ігри та забави (але без танців, бо піст), які в кожному селі мали свою відмінність.

Найвідомішою була така. Зав'язують хлопцеві хустиною очі, а одна чи кілька дівчат подають з різних кутів голос. Парубок біжить на їх оклик, та юнки в цей час переходять в інше місце. «Ловець» мусить упіймати свою долю. Як ви здогадуєтеся, це не завжди вдавалося, що викликало загальний сміх та кепкування.

Як правило, цього вечора дівчата не залишалися на досвітки. Всі розходилися по домівках, оскільки потрібно було ще продовжувати «викликати долю». Але настрій од цього не погіршувався — дівоче свято залишало приємні спогади і романтичні сподіванки на кращу, щасливішу долю, на гарне життя, яким неодмінно ощедрить свята покровителька.

Традиційно з приходом Катерини сподівались на люті морози. Тому й казали:
«Як Катерина по воді, то Різдво по льоді»,
«Як на Катерину холодно, то буде голодно»,
а отже — «На святу Катерину — ховайся під перину».


В. Скуратівський „Дідух”.

 

КАТЕРИНИ


День великомучениці Катерини чи, як звичайно це свято в народі називається, «Катерини», є свято дівочої долі. Напередодні цього свята колись парубки постили, щоб Бог послав їм добру жінку. В самий же день свят, сьомого грудня, дівчата ворожать і закликають долю.

7 грудня Святої Катерини


Ранком, до схід-сонця дівчина йде в садок і зрізує гілочку вишні. В хаті дівчина ту гілочку ставить у пляшку з водою і чекає свята Меланки. Якщо до «Меланки» вишня розів’ється і зацвіте — добрий знак, бо й доля дівоча цвісти буде. Засохне гілочка без цвіту — кепська ознака.

В цьому випадку під «долею» дівчата розуміють шлюб: є цвіт на гілочці — буде весілля, нема — восени доведеться Покрову благати: «Свята мати, Покрівонько, покрий мою голівоньку».

Увечері дівчата сходяться до однієї хати і варять спільну вечерю — борщ і кашу. Приходять хлопці, починаються розваги. Танцювати не можна — піст, але й без танців весело — сміх, співи…

Опівночі, перед «півнями» (до схід сонця) дівчата беруть горня з «вечерею», обгортають його новим рушником і йдуть «закликати долю». Простують до воріт. Кожна з дівчат вилазить по черзі на ворота, тримаючи в руках горня з кашею та борщем, і тричі гукає:
— Доле, доле, йди до мене вечеряти!

Якщо в цей час заспіває півень, «доля обізвалася»; якщо ж ні: «Доля оглухла, не чує мого голосу». Журиться дівчина і проклинає долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!»

Та це ще пів лиха — не ціла біда, якщо доля оглухла. Гірше, коли зірка з неба впаде. «Погасне доля!» — залякано шепочуть дівчата.

У житті здебільшого буває так, що гарні жінки не завжди мають «добру» долю. Цей мотив часто зустрічається в народніх піснях, оповіданнях і казках.

На Київщині біля Канева розповідають, що одного разу посварилися між собою дві жінки — гарна і негарна. Негарна розсердилась і каже до гарної:
— Хоч я і погана, зате моя доля хороша, а ти ось гарна, а зате твоя доля погана!

Умовились вони перевірити. Зварила кожна своїй долі борщ і кашу, прийшли опівночі на перехресну дорогу.

«Погана» перша вийшла наперед, розв’язала свої горщики, зверху поклала чисту ложку, відійшла трохи від хреста і каже:
— Доле, доле, йди до мене вечеряти!

Сказала вона раз, сказала і вдруге. За третім разом — приходить панич, та такий же хороший, такий гарний, що й надивитися на нього не можна. Взяв він ложку, попробував спершу борщу, а далі каші. Поклав ложку зверху, загорнув у рушник гроші і не знати де подівся...

Погана жінка забрала горщики, взяла з рушника гроші і каже до гарної:
— Ну, тепер ти клич свою долю вечеряти, як я кликала!

Гарна жінка поставила свої відерні горщики, розв’язала їх, відійшла від хреста і гукає:
— Доле, доле, йди до мене вечеряти!

Гукнула вона раз, гукнула й другий, а за третім разом як піднявся вітер, буря. Пісок несе, дерева гне та ламає — таке робиться, що, Господи!... Коли глип — виходить доля гарної жінки; така ж погана!.. обірвана, кудлата та ще й з хвостом. Виїла все з горщиків, поперевертала їх, побила і пішла собі геть.

Так виглядає доля жіноча. Чоловіча ж доля у народних оповіданнях зображена жінкою. Доля-жінка буває проворна або ледача — вона робітниця: працює на свого власника.

Хоч «Катерини» — це свято жіночої долі, та все ж при вечері хлопці люблять згадати і про свою долю. Свирид Галушка розповідає таку казку:

Було собі два брати: один бідний, а другий багатий. Одного разу вийшов бідний брат на поле багатого і бачить: ходить по полі якась жінка, збирає колоски і кладе під копи. Він підійшов до тієї жінки і питається:
— Ти хто така?
— Я доля твого брата!
— А де ж моя доля?
— О-но лежить під копою, спить!
— Що ж їй зробити, щоб і вона була така проворна, як ти?
— Ось я тебе навчу, — каже доля багатого. — ти підкрадись потихеньку, схопи її за коси і бий та приказуй: «Оце тобі, лиха доле, лінощі! Оце тобі за те, що мене вже злидні через тебе обсіли!»

Послухав бідний брат цієї ради і пішов ловити свою долю. Підкрався, простягнув руку і хотів був схопити за коси, а вона — верть!
— та й втекла. Бігав бідний за своєю долею, бігав — не піймав... Пішов бідувати далі.

Олекса Воропай „Звичаї нашого народу”.



Гадання на Катерини


Ворота відігравали значну роль у ворожіннях на Катерини, Андрія та Новий рік. Найтиповіше з них — обнімати плота (плетений тин). Дівчина обіймала пліт, скільки могла захопити руками, а тоді лічила кілки. Якщо парне число, то є її пара, вийде на той рік заміж. Якщо непарне — залишиться в дівках.

7 грудня Святої Катерини


Лічили ще й так: "Вдівець — молодець”. На кого випаде останній кілок, за того й заміж вийде.

Було ще й таке ворожіння. Дівчині зав’язують очі, вона бере стрічку, йде до плота, лічить кілки, і одного з них (третього, п’ятого чи восьмого) пов’язує стрічкою. А тоді розв’язує очі й розглядає того кілка, якого перев’язала: чи він рівний, гладенький, чи кривий, сучкуватий. Тож буде жених молодий, стрункий та гарний або старий, дурнуватий. А ще — якщо гладенький, то бідний, а коли в корі — то багатий…

Цікавими є ворожіння на день Катерини. Після вечері треба вийти на вулицю і, якомога ближче підійти до вікон найближчої оселі, аби почути про що розмовляють господарі, і вже за характером розмови визначити свою долю.

Вгадати дівочу долю допомагали символічні предмети — хусточка, стрічка, перстень, лялька, хрест. Одна з дівчат усе це розкладала на столі й накривала тарілками так, щоб не бачили інші. Потім кожна по черзі підходила й піднімала одну з тарілок. Якщо під нею виявиться стрічка, буде ще рік дівувати, якщо перстень, то вийде заміж, якщо натрапить на хусточку — буде покриткою, а якщо на ляльку — народить дитину, коли ж випаде хрест, то помре… А щоб вгадати достаток майбутнього чоловіка, насипали до миски якоїсь крупи і в неї кидали золоті, срібні та залізні перстені, який витягнеш — таку долю і обереш.

Якщо на вечорницях збиралося багато дівчат, їхню долю вирішували… чоботи! Саме чобітьми, переставляючи їх по черзі, міряли хату від стола до порога. Чий чобіт вийде за поріг, та перша заміж піде в наступному році.

Серйознішою вважалася магія, пов’язана з вогнем і водою як символами чоловічого й жіночого начал.

Аби вгадати, в який бік вийде заміж, дівчина наливала у миску воду, розбивала на дві половини горішок і, вийнявши зернятко, ставила в шкаралупу запалену свічечку та пускала той «човник» на воду по середині миски. Буває, він попливе в той бік, у який треба дівчині, буває навпаки або й стоїть на місці. Іноді дівчина пускала два «човники» — на себе й на свого коханого, і, затаївши подих, стежила за ними. Буває, крутить їх невидима сила по колу, то в різні боки, то в одному, а вкінці або зійдуться, або розійдуться і зупиняться — ось кінець ворожіння!

7 грудня Святої Катерини

Також ворожили по тіні. Зім’ятий папірець запалюють і тримають проти білої стіни, по силуетах тіні вгадують свою майбутню долю.

Парубки не були схильними до ворожіння настільки, як дівчата, але якщо, хто мав даровану дівчиною ширіньку (вишиту хусточку), той клав її на ніч у взуття , а взуття - у портяниці (спідню білизну), портяниці під подушку й примовляв:
- Як з мого ребра, най заходи в мій патинок (взуття), а як в мій патинок зайшла, то чи буду з нею вінчатись? - та й засинав з цією думкою.
Насниться його партика... А хоч і не снилась - дружби не переривав, бо то не кожен гідний, щоб Катерина його почула, отож шукав свої вади, аби розкаятись у них, покращитись душею.
 

7 грудня Святої Катерини

 
Залишатись допізна на гулянні цього вечора дівчатам не можна, а потрібно йти додому, аби не прогнівити Долю.

Старі люди казали: жінка має дві долі - від Господа і від нечистого. А щоб доля не прийшла та не вчепилась від того, що не згадується при хаті, матері вчили дівчаток уже з дитинства молитися до святої Катерини - нареченої Христа.

На Катерини жінки, дівчата не затоплювали печі, "аби їхнє життя не курилося".

На Катерини дівка-навідданиця опівночі несла на найдавнішу родову могилу пучечок безсмертників, аби її доля не вмерла (це як було щось їй пороблено чарами).

На Катерини дівчата носили "пожертву тополі" - накидали на віття спеціально шиту шириньку (вишиту хусточку), аби вдовою не лишилася, не дай Боже, бо тополя полюбляє жінку-вдову.

На Катерини мати запалювала до її образу три свічі, "аби рід не переривався".


специально для dna.com.ua