Свято Андрія

13 грудня Апостола Андрія Первозванного
13 грудня відмічається свято апостола Андрія Первозванного. 
 
Апостол Андрій був братом первоверховного апостола Петра і походив з міста Віфсаїди, що в Палестині.

З юних років він надавав перевагу духовним, вічним цінностям і тому коли почув проповідь Іоана Хрестителя про покаяння, став його учнем. Іоан смиренно називав своє служіння лиш звісткою про прихід Того, хто стане втіленням усіх старозавітних пророцтв, усіх очікувань людства. Тому коли він, вказуючи на Ісуса, мовив: "Ось Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!”, Андрій відразу пішов за Христом. Потім Андрій покликав свого брата Симона, якого пізніше Господь назвав Петром, тобто Скелею. Андрій став першим послідовником Ісуса Христа, тому й одержав найменування Первозванний.

Апостол Андрій, як і інші апостоли, був свідком проповіді Ісуса Христа, Його чудес, що підтверджували Його божество. Андрій бачив страждання Спасителя, Його смерть і Воскресіння.

Сповнений благодаті Духа Святого, після П’ятидесятниці апостол Андрій здійснив три великі проповідницькі подорожі з Єрусалиму, віщаючи Слово Боже в багатьох країнах Європи та Азії. Шлях поширення добра — це шлях страждань, адже воно завжди стикається зі злом. Слово Боже говорить: "Христос постраждав за нас і залишив нам приклад, щоб пішли ми слідами Його.” Апостол Андрій вповні слідував цьому прикладу. Він був розіп'ятий на Хресті за проповідь Євангельської звістки. Трапилось це в грецькому місті Патрах 13 грудня 70-го року по Різдві Христовім.

Найдавніші літописи твердять, що апостол Андрій під час останньої месійної подорожі, проповідуючи на берегах Чорного моря, піднімався Дніпром у Скифію, відвідав місце, де згодом постав Київ. Літописець Нестор оповідає: ”Бачите гори ці, — сказав апостол своїм учням, - на цих горах засяє благодать Божа, і буде велике місто, і багато церков споруджено.” Там апостол встановив Хрест.

Віддавна окремі вчені виступали проти правдивості цього літописного оповідання. Дуже воно схоже на пізнішу вставку до літопису. Та й, мовляв, чи був сенс апостолу підійматись у малозаселені гори біля Дніпра?

Літописне оповідання про апостола Андрія, можливо, й пізніша вставка до найдавнішого літопису, яких тут немало, але, прикрашене в подробицях, воно має реальну історичну основу. Важливі свідчення цього зібрані Грецькою Церквою, яка віддавна вела суперництво за авторитет з Римською. На противагу відомостям про заснування Західної Церкви апостолом Петром греки пильно досліджували біографію свого основоположника апостола Андрія. Ці дослідження в один голос свідчать, що апостол Андрій проповідував Євангеліє і в далекій варварській Скифії.

13 грудня Апостола Андрія Первозванного


Найперше про це згадує батько церковної історії, єпископ Євсевій Памфил (помер у 340 році). Цікавим є також оповідання ченця Епіфанія, який повідомляє, що апостол Андрій під час своєї третьої подорожі обійшов східне та північне побережжя Чорного моря. Епіфаній твердить, що він сам побував у цих місцях і скрізь вислуховував місцеві оповідання про апостола Андрія, на власні очі бачив церкви, хрести, образи св. Андрія, скрізь він розпитував, зібрав і записав імена учнів Андрія, що були першими єпископами церков, які заснував апостол.

Є відомості про найперших українських святих-мучеників Інна, Рима і Пінна, яких ми згадуємо 20 січня. Вони були учнями апостола Андрія, родом із Скифії і навчали та охрещували скифів. Але правитель варварів схопив їх і замордував, обливши на морозі водою. Літопис говорить, що була люта зима і "річки позамерзали так, що ними їздили.” А це, безумовно, могло бути десь далі на північ.

Все це говорить про те, що апостола Андрія справді можна вважати садівничим християнства в Україні. Апостол Андрій, безумовно, був і проповідував на нашій землі, можливо, що і плив нашим Дніпром.
 
Можна сумніватися, чи підіймався він так високо, чи справді побував у Києві. Хоча це цілком вірогідно. Але для визнання Церкви Української Церквою Первозванною досить і того, що апостол Андрій дійсно був на Українській землі і навчав наших предків Слова Божого.
 
Цілком можливо, що вже від часу апостола Андрія християнство ніколи не переводилося в нас, а постійно мало більше чи менше число своїх прихильників аж до офіційного охрещення в 988 році України-Руси князем Володимиром.

Джерело


Андрію, я тобі коноплі сію


Серед осінньо-зимових празників найбільше виділяється поетичністю й неповторністю один з них — Андрія, чи як його іще називають у народі — Калита, котрий припадає на 13 грудня. Він вважається парубоцьким святом.

Як ви пам'ятаєте, напередодні, себто 7 грудня, дівчата вже мали змогу відзначити обрядодіями свою покровительку — Катерину. Позаяк свято Андрія є логічним продовженням молодіжних ґуль, де юнаки і дівчата обирали одне одного для майбутнього подружнього життя.

Щоправда, дехто вважає, ніби в давнину особливої різниці щодо «статевості» між цими святами не було, хіба те, що на Катерини складчину приносили дівчата, а на Андрія — парубки.

Пізніше, коли свята охристиянизувались іменами святих, відповідно переорієнтувалась і їхня структура. Проте незаперечним є те, що це виключно молодіжні обряди.

До прийняття християнства свято називали Калитою. Дехто вважає, що воно походить від слова «календи».

Очевидно, ми маємо справу з молодіжними вечорницькими зібраннями, які, започаткувавшись під назвою Калити 13 грудня, тривали до Різдва - періоду повороту сонця на весну. В цей час найактивніше вдавались до заклинань, завбачень майбутньої долі й ритуального кусання калети — обрядового коржа.

13 грудня Апостола Андрія Первозванного


Пізніше первісну назву християнство замінило на ім'я святого апостола Андрія Первозванного, який проповідував Боже вчення в Царгороді.

Один з староукраїнських літописів XIII століття оповідає, що апостол прийшов до Корсуня, потім спустився до Дніпрового гирла й поплив угору. Вдосвіта його човна начебто прибило до підніжжя гір. Андрій Первозванний вийшов на берег і мовив до своїх учнів:
— Чи бачите ці гори? На них засяє ласка Божа, і буде великий город, і Бог збудує багацько церков!

Після цього Первозванний вийшов на Київські гори, благословив їх і поставив великий хрест. Таким чином, переповідає переказ, апостол першим приніс християнську віру в Київ.

Так на честь святого Андрія Первозванного з'явилося святце, яке зберегло і первісну назву — Калита.

У різних місцевостях Калиту відзначали по-різному: в одних це робили напередодні, себто на Парамона, або Передандрія (12 грудня), в інших — наступного дня.

До цієї обрядодії ретельно готувалися як хлопці, так і дівчата. Оскільки в кожному регіоні були свої відмінності, то я зупинюсь на найбільш поширених і найоригінальніших.

13 грудня Апостола Андрія Первозванного


Окрім калети, випеченої з пшеничного борошна, юнки готували й кукілки — невеличкі пампушки.

Удосвіта напередодні Андрія дівчата йшли до криниць, щоб набрати в рот води і замісити нею борошно. Деінде за цим стежили хлопці і смішили юнок. Останні прохали не заважати їм, за що обіцяли парубкам відкупної — макітру вареників, які обов'язково мали бути на «андріївській вечері». Після цього дівчата приносили воду, замішували тісто й випікали по дві кукілки (для себе і судженого).

Ввечері, виставивши посеред світлиці невеличкий ослінчик або ж заслінку, розкладали попарно печиво і випускали пса, якого цілий день тримали впроголодь.
— Попередні балабухи,— нагадували псові,— це пари, а задні за ними — дружки та бояри. Песику, хапай!

13 грудня Апостола Андрія Первозванного


Голодній тварині було не до примовок — вона накидалась на їжу, а дівчата стежили: чию хлібину собака з'їдала першою, та якнайскоріше вийде заміж; коли ж обнюхав і перейшов до інших — тій юнці шлюб цього року не усміхнеться, а коли забирав їство і відбігав до закутку — вийде на чуже село.

В Радомишльському повіті Київської губернії після цього пса перев'язували солом'яним перевеслом і виводили геть. Найбільше боялися, що тварина не з'їсть, а лише надкусить кукілки, «бо тоді майбутнє подружнє життя розпадеться».

Потім починалися індивідуальні гадання. Вони дуже різноманітні, і немає змоги про всі розповісти. Деякі з них подібні до катеринських чи новорічних.

13 грудня Апостола Андрія Первозванного


Найчастіше це дослухання під сусідськими вікнами, про що говорять у хаті. Якщо покрикували на дітей: «Сядь», це віщувало, що шлюб цього року не відбудеться, і навпаки, коли мовили: «Йди, води принеси» або «Сходи корову нагодуй» — незабаром буде весілля.

Якщо подібних «сповіст» дівчата не чули, то нерідко й самі окрикували:
— Дядьку, де ваші ключі? Почувши те, господар гнівався:
— У вівсі, щоб посивіли ви усі!

Але здебільшого, знаючи наміри юнок, їм відповідали:
- Ключі наші в пшениці, щоб ви усі були молодиці!

Досить поширеними були обряди-гадання, пов'язані із «сіянням конопель» (на Поліссі — льону). Дівчата опівночі виходили на подвір'я, тричі обходили хату і розсівали насіння по снігу, приказуючи:

Андрію, Андрію,
Я на тобі коноплі сію,
Нехай буду знати,
З ким буду їх збирати.

Чи:
Андрію, Андрію,
Конопельку сію,
Спідницею волочу,
Заміж вийти хочу,
Дай, Боже, знати,
З ким весілля грати.


Після цього конопляне насіння загрібали в снігу, потім брали в пригорщі суміш і несли до хати; якщо в ній виявлялася парна кількість зернин, то «доля знайдеться», а коли ні — потрібно чекати наступного Андрія-добродія.

13 грудня Апостола Андрія Первозванного


Дехто задумував перед сном: якщо присниться коханий хлопець,— збудеться мрія.

Робили й так. Йшли в курник, ловили когута і курку, зв'язували їхні хвости і, щоб заспокоїлися, накривали решетом, а потім випускали, додивляючись, хто кого перетягне: якщо курка, то в майбутній родинній спілці верховодитиме жінка, а коли півень — чоловік.

На Чернігівщині, прокинувшись уранці, підв'язувалися паском і цілий день молилися, нічого не їли, а ввечері, лягаючи спати, знімали його і клали навхрест під подушку, примовляючи вголос:

Живу в Києві на горах,
Кладу хрест в головах,—
З ким вінчатися,
З ким заручатися,
З тим і за руки держатися!


Вночі обов'язкого присниться доля — майбутній чоловік.

Нерідко робили з клоччя дві свічки й підпалювали, приказуючи :
— Андрію-добродію, допоможи мені долю відшукати!

Якщо свічки згоряли рівномірно і прихилялись одна до одної, то це ознака щасливого шлюбу, а коли розхилялися — нещасливого.

Потім знімали взуття з лівої ноги і від столу по черзі міряли долівку до порога: чий чобіт першим стане на нього — та першою вийде заміж...

Чимало цікавих ворожінь зафіксував свого часу П. Чубинський, здійснивши етнографічну експедицію в Південно-західний регіон країни. Всі вони вельми цікаві й оригінальні. Але найбільше молодь чекала обряду «кусання калети». Деінде це печиво називали калата (від калатання підвішеного до сволока коржа) чи король.

13 грудня Апостола Андрія Первозванного


Дівчата — а саме вони мали право готувати його — збиралися вдосвіта в одній із світлиць, йшли по воду до кількох криниць, щоб до сходу сонця замісити тісто. При цьому дотримувалися спеціальних дійств, які нагадували випікання весільного короваю: примовляння, обрядові сценки, пісенні сюжети.

Ось один з таких:

А ми калету місили,
З усіх криниць воду носили;
Як балабушки місили—
З ополонки воду носили.


У замішане з пшеничного борошна тісто додавали мед, родзинки, а зверху посипали маком. В одних випадках у калеті робили дірочку посередині, в інших — чотири по боках, а зовні оздоблювали фігурками та узорами «кривого танцю» — різноманітними кривульками.

Випікали калету так, щоб вона була сухою і важче відкушувалась, обмащували медом, принесеним хлопцями, й обсипали маком — тільки з дівочої складки.

Саджаючи в піч, підспівували:

Андрій піч вимітає,
Катерина в піч заглядає...


Ввечері калету підв'язували червоною стрічкою до сволока (деінде прив'язь була рухомою; якщо учасник міг легко дістати печиво, його тут же піднімали вище, підтягуючи мотузку).

13 грудня Апостола Андрія Первозванного


Дівчата при цьому заспівували:

У небо, наша калета, у небо,
А ти, сонечко, підіймись,
Та на нас подивись:
Ми калету чіпляємо,
На місяць поглядаємо,
Свою долю-радість закликаємо...


Коли вся молодь сходилась, вибирали пана Калетинського (від назви коржа) — найудатливішого на різноманітні витівки та жарти парубка; він мав стояти біля калети, керувати дійством і вчиняти присуд — обмащувати квачем, змоченим у розведеній сажі, тих, хто не справлявся зі своїми обов'язками (це, щоправда, могла робити і одна з дівчат).

Відтак пан Калетинський запрошував пана Коцюбинського, себто того, хто мав започатковувати дійство. Починаючи від дверей або сіней, хтось із смільчаків, взявши поміж ноги коцюбу, «їхав» на ній до калети.

Тут відбувався такий діалог:

— Добрий день, пане Калетинський!
— Доброго здоров'я, пане Коцюбинський!
— Куди їдете?
— їду калету кусати...
— А я буду,— остерігав Калетинський,— по писку писати!
— А я вкушу! — наполягав на своєму Коцюбинський.
— А я впишу!


Калетинський і дехто з присутніх намагалися розсмішити «зухвальця». Якщо він не розреготався, тоді мав право підстрибнути, щоб відкусити коржа, коли ж не втримавсь і посміхнувся, то його обмащували сажею. Отже, «двобій» програно — черга наступного Коцюбинського...

Так тривало доти, поки «не проїдуть» на коцюбі всі хлопці (деінде після цього, але вже на рогачах, «їхали» кусати калету дівчата). По закінченні — а траплялося, що при вправному панові Калетинському ніхто не міг справитися зі своїми обов'язками,— калету знімали і розподіляли між всіма присутніми, приказуючи:
— Калета, калета солодка була, тепер ми її з'їли — за женихом полетіли!

Дівчата приймали дольки безплатно, а хлопцям годилося відкупитися грішми — «дати дівкам могорич за те, що калета була солодкою». Після цього всі сідали за обрядову вечерю, на якій обов'язково мали бути вареники з капустою (оскільки вже заступив піст, то й страви були пісні).

Якщо складчину на Катерини робили дівчата, то на Андрія — лише хлопці; щоправда, не всюди дотримувались цього звичаю, але питвом — медівкою чи наливкою (в піст горілки не вживали) — мали забезпечити юнаки.

Сідали за стіл попарно: пан Калетинський зі своєю помічницею, потім ті, хто вийшов переможцем, вибираючи на свій смак сусідок. Одна з дівчат оповіщала:
— Андрій народився!

За вечерею годилося поспівати дівочих та хлопчачих колядок.

Як бачимо, з обрядовим хлібом пов'язана основна дія святкування. Про його символічне значення слушно говорить С. Килимник: «Калита» під стелею — це символ сонця і бога-предка, і бога шлюбу; мак у коржі — зорі на небі, дітки сонця; мак-зорі віщує безліч кіп на полі (високий урожай), гурти худоби в оборах (кошарах, пасовиську) — взагалі багатство та достаток, що його творить і подає сонце-Дажбог».

Ось так романтично уявляє дослідник традиційну калету, котра дійшла до нас з прадавніх часів. Як бачимо, дайбозькі вірування позначені високою поетикою з глибоким філософським підтекстом, який при християнізації втратив чимало раціонального і мудрого.

У деяких регіонах хлопці, зосібно ті, котрих дівчата не запросили на Калиту, вчиняли всілякі бешкети: лякали їх, пересновували дротом або нитками путівці, крали ворота, розбирали тини тощо. За такі покражі (а бувало, що й розбирали клуні) батьки дівчини мусили відкупитися — поставити могорич. Щоправда, на Поліссі це робили напередодні Василів (13 січня).

На Андрія жінки намагалися не пекти хліба, не шити і не прясти. Але один досить оригінальний обряд, не зафіксований в інших місцевостях, зберігся лише в окремих селах на Поліссі. Він називався «сповідь діжки».

Увечері, напередодні Андрія, кожна господиня ретельно мила хлібну діжу. Особливо дотримувалися цього звичаю жінки, в котрих були дочки; вважалося, якщо знехтувати обрядом, то їм буде важко розродитися, коли завагітніють.

Як відомо, така діжа виконувала, крім господарської, і магічну роль: її тримали в найпочеснішому місці, ретельно мили, не використовували для жодних інших цілей, лише на весіллі, де вона символізувала затишок майбутньої родини, саджали на неї молоду.

Обряд «сповідь діжки» пов'язаний з віруванням, що в ніч напередодні Андрія всі діжки сходяться на своєрідну раду і ведуть розмову про своїх господинь: як їх доглядають, чи часто миють, чи лихословлять у їхній присутності тощо.

Ось чому жінки намагалися хоч би напередодні свята догодити своїм діжкам. Помивши, їх ставили на чисті скатертини і обвивали хмелем, з якого опісля робили пійло і напували худобу, коли вперше її вигонили у поле, щоб «корови не боялися грому та не зачіпали їх вовки і звір».

У цей день стежили і за погодою.

Якщо вода на річці тиха — на рівну зиму, шумовита — на завірюхи.
Якщо вдень йшов сніг, то бути хурделицям цілий тиждень.
Якщо до цього дня сніг не випав — зима буде теплою, а як з'явився — довгою і холодною.


Як бачимо, зі святом, котре пишно відзначали в Україні, пов'язано чимало обрядодій. Про це говорять і прислів'я. Скажімо, в народі вважали, що «На Андрія треба кожуха-добродія», «На Андрія вложи руку в засув у хліві».

Але найбільше їх присвячено дівочій долі: «На Андрія робиться дівицям надія».

Ну що ж, дівчат можна зрозуміти.

В. Скуратівський „Дідух”.



специально для dna.com.ua