Коляда

КолядаКолядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на Покутті, що лежить на південь від галицького Поділля, між Карпатами і Дністром, діти ідуть колядувати вже на Святий Вечір; на колишній Гетьманщині, в Слобідській Україні та в Гуцульщині — на перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться Богослужіння. На Західному Поділлі йдуть колядувати на другий день свят ранком.

Колядують діти, дорослі парубки та дівчата, а в Галичині інколи колядують і газди. Але по всій Україні першими йдуть колядувати діти. З дитячої коляди ми й почнемо цей нарис.

Благословіть колядувати...


«Як були ми ще малі, - згадує Свирид Галушка, - збираємось, бувало, на Різдво колядувати. Збираємось по «кутках», бо село наше велике - понад тисячу дворів. Сходилися однолітки.

Бувало так, що в одній хаті три колядники. Їм доводилося ділитися - разом не підуть. А мати, як мати - хоче, щоб малі були зі старшими:
— Свириде, — було, питається мати. — з ким ти підеш колядувати?
— З Дмитром!
— То бери й Грицька з собою.
— Його, малого, не треба. Він з нами не зійде, хай шукає собі однолітків!

Батько саме ввійшов до хати знадвору, почув цю розмову і каже до матері:
— Та малий ще й колядувати не вміє, куди йому йти!
— Ні, вмію! — обізвався Грицько.
— Вмієш? А йди лишень у сіни та заколядуй. Хай я почую! — каже батько.

Грицько пішов, став під дверима і заспівав:

Бігла теличка з березничка
Та до дядька в двір.
Я вам, дядьку, заколядую,
А ви дайте пирога.
Як не дасте пирога,
Візьму кола за рога,
Виведу на поріг
Та викручу правий ріг.
Буду рожком трубити,
А воликом робити,
Пужкою поганять,
Хліб-сіль зароблять.
Будьте здорові з празничком!


— Еге, та ти вже колядник у мене!... Йди, колядуй — та не заходь далеко!

Грицько взув мамині чоботи, насунув на очі татову шапку, кожуха вже свого мав, а рукавиці взяв дідові — там такі, що кіт, бувало, як змерзне, то залізе в рукавицю — тільки хвіст стирчить...

Отак одягнувшись, малий біг під вікно до сусіди або до дядька — через вулицю і там співав своєї «Телички».

Коляда


Ми ж, старші нам уже років по дванадцять було — все село обійшли з колядою. Підійдемо до хати, станемо під вікном — нас було п’ятеро — та всі разом, в один голос:
— Благословіть колядувати!
— Колядуйте!
— А кому?
— Господареві!

А що той господар Михайлом чи Іваном зветься, ми вже знаємо, співаємо так, як треба:

Чи дома, дома цей пан-господар?
Цей пан-господар, на ім’я Михайло?
Челядь каже: «Нема вдома»,
А пан-господар собі, бай, дома,
Ще й сидить покінець столу,
А на тім столі три кубки стоять:
В одному кубку — медок солодкий,
В другім кубку — багрове пивце,
В третім кубку — зелене винце,
Медок-солодок — на челядочку,
Багрове пивце — на колядочку,
Зелене винце — та й до церківці,
Та й до церківці, бай, на престольні,
Коло престола — святий Микола,
В дзвоники дзвонить, на Бога молить,
На райських дверях сам Господь стоїть,
Сам Господь стоїть, три служби служить:
Першу службочку — за господаря,
За господаря, за пана Михайла,
Другу службочку — за господиню,
За господиню, на ім’я Марію,
Третю службочку — за челядочку,
За челядочку та сина й дочку...
Дай, Боже!


Рідко коли сам господар, а частіше господиня вийде з хати, винесе по кренделю чи по копійці — радіємо! Мовляв, заробили.

Йдемо далі...

А то зима: снігу по коліна, мороз — аж носа пече. А проте не чуємо нічого — це ж бо коляда! Один тільки раз на рік буває.

Йдемо і зустріли інших колядників. Питаємо їх:
— Хлопці, де кращі бублики дають?
— Що там бублики, — кажуть, — ви йдіть до Семена Пупоня. Панич з міста приїхав — гроші дає!

Ми біжимо — навпростець, через городи, а там сніг: намело — не перелізеш...

У Семена, ми вже знали, треба співати:

Ой, краєм, краєм, краєм-Дунаєм,
Славен єси, Боже, у всьому світі...
Він любив цю колядку...

 

Коляда

 
 
Була в нашому селі вдова — бідна така... Хата — копиця сіна; як великий сніг, то й вікон не знати. Ми її теж не минали, бо казали у нас: «Гріх обминути бідного!» Хоч знали, що нічого не винесе, але співали, — співали їй «вдовиної»:

А, чи вдома, вдома бідная вдова?
Немає вдома — пішла до Бога,
Бога благати, щастя прохати:
— Ой, дай, Боже, два лани жита,
Два лани жита та й лан пшениці,
Лан пшениці — на паляниці...
— Ой, дай, Боже, ще й трохи гречки,
Трохи гречки — на варенички ...
Бувай здорова, вдово, з Ісусом Христом,
З Ісусом Христом та Святим Різдвом.
Дай, Боже!


Отак, було, співаємо колядки, аж поки вже геть-геть смеркне».

З звіздою...

Крім дітей, на перший день Різдвяних свят колядують і дорослі парубки — ці вже ходять із «звіздою» та дзвоником.

«Звізду» роблять з дерев’яної обичайки та тоненьких дощечок — шалівок. Рівно ж не п’ять і не шість, а сім. Звізда декорується кольоровим папером, стрічками. В середині — образок «Народження Христа» і свічка.

Коляда


Ватага колядників — п’ять осіб: береза, звіздоноша, дзвонар, міхоноша та запасний, що має завдання допомагати міхоноші.

Такі колядники колядують у хаті перед образами. Спочатку підходять до вікна, і береза гукає:
— Пане господарю, благословіть Христа славити!

Інколи, як де ведеться, такого благословення випрошують усі — хором:

По цьому дому, по веселому,
Чи дозволите колядувати,
Колядувати, дім звеселяти,
Дім звеселяти, дітей збудити,
Христа славити?!


— Просимо! — відзивається з хати господар, відчиняючи двері. Хлопці заходять до хати, скидають шапки, стають перед образами і під «дзеленькання» дзвоника співають:

Нова радість стала,
Яка не бувала:
Звізда ясна над вертепом
Увесь світ осіяла.
Де Христос родився.
Там світ просвітився.
І пастушки з ягнятком,
Перед Божим дитятком
На коліна припадають,
Царя-Бога вихваляють:
Ой, ти, Царю, наш Царю,
Ти, небесний Владарю,
Пошли, Боже, літа многі
Цього дому господарю,
Щоб і хліб родився,
Щоб і скот плодився,
Щоб цей пан-господар
Нічим не журився.


За таку колядку господар дає, бувало, цілого калача, а то й запрошує всю ватагу до столу, як бажаних гостей. Вип’ють по чарці, закусять — довго не сидять, та й постають у пошані перед господарем. Береза віншує:
«За цим віншуємо вас, чесний та величний наш пане Данило, усім добром, усім гараздом, що собі у Господа Бога жадаєте та думкою думаєте, щоб так воно і сталося! Поможи вам, Боже, ці свята мирно одпровадити та других у радості й веселості щасливо діждати, а нам, колядникам, ласкаві будьте не за зле мати, що у ваш чесний та величний двір повернули. Поверни до вас, Господи Боже, ласкою своєю небесною на цілий рік і вік! Сим вас віншуємо, а самі усім чесним та ґречним низько кланяємося. Здорові будьте, в гаразді оставайтеся!»

Всі колядники низько вклоняються господареві, господині, дітям, навіть наймитові, якщо він є.

Отак поколядувавши в одній хаті, ватага йде до другої.

Дівоча коляда


Увечері, як геть стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або зірки. Ліхтар дівчата носять не в руках, а прив’язують до довгої тички, щоб здалека було видко дівоча ватага йде!...

Коляда


Дівчата до хати не заходять: співають на дворі, під вікном. «Оце постаємо кружка під хатою, а всередині — наша «береза» з ліхтарем — голосиста дівка, Наталкою звалася, було, як заведе:

Ой, сивая та зозуленька
Усі сади облітала ...
А ми, дівчата, підхопимо:
А в одному та й не бувала
А в тім саду три тереми:
В першому — красне сонце,
В другому — ясен місяць,
В третьому — дрібні зірки.
Ясен місяць — їй господар.
Красне сонце — жона його,
Дрібні зірки — його дітки,
Добрий вечір!


Наколядуємо, бувало, і горіхів, і цукерків, грошей на стрічки. Ідемо вулицею, а люди гукають: «Дівчата, до нас ідіть!»... Отак згадує свою «дівочу коляду» вже старенька Ликера Степанівна, що доживає свій вік тут, на еміграції...

Прийшли’м до тебе раз у рік в гостину...

На Західній Україні колядують і старші люди — найчастіше чоловіки, що належать до церковного братства. Братчики, зібравшись, ідуть до панотця. Всі вони — а їх буває чоловік десять або й більше — зайшовши до хати, стають перед образами і співають:

Коляда


Ой, господар-господаречку,
Прийшли’м до тебе раз в рік в гостину
Раз в рік в гостину повіншувати,
Повіншувати, щастя бажати.


Панотець запрошує гостей до столу, частує оковитою, дякує за привітання. Колядники не засиджуються довго у панотця; вони виходять з-за столу, стають обличчям до образів і співають:

А за цим словом у дзвоники дзвоним,
У дзвоники дзвоним, низько ся клоним,
Низько ся клоним, Богу ся молим:
Ой, дай нам, Боже, золоті хрести,
Золоті хрести — ключі небесні,
Ключі небесні від Бога-Христа,
Щастя й здоров’я, прибутки добрі,
Прибутки добрі і з віком довгим,
І з усім домом, і з чесним двором,
І з паніматкою, і з челядою,
І з усім чадом, і з усім людом,
Святим Божеством — Божим Рождеством.


Від панотця колядники йдуть до хати своїх братчиків, вітаючи їх з народженням Христа.

Легінська колядка


Уже від Святого Миколая» група легінів — гуцульських парубків, готується до коляди. Готуватися треба поважно, бож колядницька ватага — двадцять осіб! Вибирають «березу», «виборця» — скарбника, «коня» — міхоношу, скрипника, трембітаря, кількох добрих плясунів. Всі інші, що не мають «функції», — звичайні колядники.

Коляда


Старі «газди» разом з панотцем виробляють програму, бож колядницька ватага стоїть під протекторатом церкви. Коляда починається обходом навколо церкви і колядою в панотця.

Колядницький похід дуже цікавий: попереду йдуть парами плясуни з «бартками» (сокирами) на плечах. До «барток» підв’язані дзвоники, що під час танку дзвонять у такт плясунам. Таким «плясом» колядники і підходять до кожної хати, де колядують, — і відходять.

Якщо «ґазда» хоче, щоб колядницька ватага йому «дім звеселила», він виходить на поріг з калачем у руках, а «ґаздиня» — з повісмом льону. До них підходить «виборець» і підносить їм дерев’яний різьблений хрест, щоб цілували. Поцілувавши, ґаздиня перев’язує хрест повісмом, а ґазда дає «виборцеві» калач і кидає гроші до скриньки.

Після цієї церемонії вся ватага заходить до хати. У хаті колядників частують горілкою чи пивом — що ґазда має. Під час частунку колядники «розвеселяють дім» — співають, оповідають веселі пригоди, танцюють з ґаздинею чи ґаздовою дочкою...

Отак побавившись, ватага приступає до справжньої церемонії коляди: сідає за стіл і колядує по черзі: господареві, господині, синові, дочці та всьому ««живому і мертвому достатку — худобі, хаті, плугові, рогачам.

Кінчається коляда віншуванням. Всі встають з-за столу, стають перед ґаздою і ґаздинею, береза виходить наперед і каже:
«Віншуємо вас, аби у вашій загороді було стільки овечок, скільки у сім домі дрібних кришок. Віншуємо вам многая літа з цими святками, з цим Новим Роком та Святим Різдвом. Дай вам, Боже, здоров’я!»

Вся ватага колядників підхоплює хором:

— Дай, Боже!
— А в домі склінно!
— Дай, Боже!
— У кіннику коні!
— Дай, Боже!
— У кошарі вівці!
— Дай, Боже!
— У пасіці бджоли!
— Дай, Боже!


По віншуванні один із плясунів, підстрибуючи то на одній, то на другій нозі, обходить по черзі всіх членів родини. Танцюючи, він співає в супроводі всього хору:

Ой, пляшу, пляшу — знаю до кого,
Дасть мені ґазда пів золотого,
Ой, мало, мало — на цім не стало...
Ой, скачу, скачу, бо гроші бачу,
Як маєш сина, то давай сира,
Як маєш дочку — давай горілочку,
Ой, дай же, дай же, як маєш дати,
Не маєш дати — виходь із хати:
Ой, хоч ожогом, хоч кочергою.
А хоч дівчиною коструботою...


За цей «пляс» колядник дістає в шапку або в дзвінок гріш від кожного, до кого танцював і приспівував.

Коляда


Після цього всі колядники тричі вклоняються ґазді та ґаздині і, танцюючи від столу назад плечима, виходять із хати. За ними виходять ґазда з ґаздинею. На подвір’ї ватага стає колом, оточуючи ґазду, ґаздиню і свого скрипаля. Скрипаль грає, а колядники йдуть «рівної» — хороводять то в один, то в другий бік, приспівуючи:

Аби ґаздам весело було
Через цілий рік жити...


За це ґазда частує колядників горілкою. Нарешті, ватага зупиняється, випускає з кола ґазду з ґаздинею, ще п’є по келешку оковитої і, пританцьовуючи, виходить на вулицю.

Аби бджоли були веселі...

Якщо ґазда має пасіку, він веде колядників на те місце, де вліті будуть стояти вулики. Прийшовши, колядники стають колом, падають на коліна, на снігу перед собою роблять хрест топірцем, потім складають топірці лезами до середини, а держаком до себе, на топірці купою складають шапки: «бо то — як рій бджіл!»

Ґаздиня насипає в їхні шапки потрохи пшениці, — вона принесла її з собою в запасці. Коли вже пшениця насипана, колядники стають на ноги, беруться за руки і крутяться «за сонцем», — «щоб рої не втікали». При цьому всі співають хором яку-небудь веселу пісеньку, — «аби бджоли були веселі».

Відспівавши, ватага знову падає на коліна і на згарцьованому снігу ще раз робить хрест топірцями. Після цього знову стають на ноги, кожен бере скою шапку і висипає з неї пшеницю ґаздині в запаску, виголошуючи побажання: «Дай, Боже, аби ся пасіка була така велика, як святки були величні» або: «Дай, Боже, щоб бджоли роїлися та меди лилися».

Весною ґаздиня чи ґазда, виставляючи пасіку «на пашу», посипає вулики тією пшеницею і промовляє:
«Абисьте були величні, як сі свята були величні, коли я сю пшеницю збирала. Аби на вас так нічого не нападало, як на сі свята на нас нічого не нападало...»

Як бачимо, гуцули ще й досі зберегли у своїх колядницьких звичаях чимало стародавніх, можливо, ще навіть дохристиянських релігійних ритуалів. Відчуваються тут і залишки традиції стародавніх скоморохів. Це не абияка заслуга гуцулів — дуже цікавої частини нашого народу.

Хліборобські мотиви

Такі обряди на Різдво і Новий Рік, як замовлювання морозу, чорних бур і злих вітрів, символічне орання, посипання зерном, вгадування по різних предметах та прикметах врожаю поля, саду та городу, ходження з косою («Де коза рогом, там жито стогом...») і спеціальне поводження з худобою, що є в господарстві — все це стародавня «господарська магія», яка ставить своєю метою накликати добробут для господаря-хлібороба в наступному році.

До цієї «господарської магії» і стосуються колядки та щедрівки з хліборобськими мотивами. Ці величальні пісні, призначені для господаря й господині, творять чи не найбільшу групу з усіх колядок та щедрівок, що до цього часу записані. Вони малюють образ багатства, спокою і родинного щастя.

Коляда


Господар — багатий, людьми і Богом шанований чоловік — приймає значних гостей або й «Просить Боженька на вечерейку», як ось у цій колядці:

А Святий Боже — на вечерейку,
На Святий вечір!
Ходить сам господар по світлиці,
Ставить столики у три рядойки,
Кладе убруси всім шовковиї,
Кладе тарелці всім среберниї,
Кладе ножики всім сталениї,
Просить Боженька на вечорейку.
Посадив Бога посеред стола,
Святу Пречисту при другім столі,
Усі святиї та коло неї;
Приймає Бога зеленим вином,
Святу Пречисту — солодким медом,
Усі святиї — шумнов горівков,
Свою челядку — чистов водов
І сам п’є воду з своєв женов;
Світить їм сонце во єдно віконце,
Ясниї зорі світять довкола.


В інших колядках цієї групи господар будить свою челядь і посилає в поле орати або сіяти «золоте зерно». В соболевім хутрі сидить він кінець столу (або «скам’ї»), заставленого золотим посудом, білими калачами, винами, пивами та медами:

А в цього пана скам’я заслана,
Та на тій скам’ї три кубки стоять:
В першому кубці медок-солодок,
В другому кубці — кріпкеє пиво,
В третьому кубці — зелене вино.
Медок-солодок для пана того,
Кріпкеє пиво для жінки його,
Зелене вино для його діток.


У господаря, як співається в колядках, кедрові двори, ковані скрині, наповнені добром, незліченні стада коней, череди волів та отари овець — скрізь велике багатство, від Бога милість, а від людей шана. У дворі господаря зупиняється небесна зоря, бо «на його дворі та в його хаті дві радості є»:

Ішов, перейшов місяць по небу
Та й зустрівся місяць з ясною зорею:
— Ой, зоре, зоре! де в Бога була?
Де в Бога була, де маєш стати?
— Де маю стати? У пана Івана,
У пана Івана та на його дворі,
Та на його дворі, та у його хаті.
А у його хаті дві радості є:
Перша радість — сина женити;
Друга радість — дочку оддавати;
Сина женити — молодця Миколу,
Дочку оддавати — молоду Наталку;
Бувай же здоров, молодий Миколо,
Та не сам з собою, з отцем і з матінкою.
Із милим Богом, і зо всім родом,
Ісусом Христом, святим Рождеством.


Господиня в колядках та в щедрівках — це уособлення тихого і мирного родинного життя; вона гарна, спокійна і найкраща в світі жінка, живе серед достатку й розкоші, дає всьому лад і сама виконує деякі роботи: пряде золоті нитки, шиє для чоловіка сорочку, вишиває золоті ризи, біль білить, будить челядь і виряджає її до роботи.

Коляда


Найбільше господиня шанує свого чоловіка, вона не дзвонить ключами, щоб його не збудити.

Нарешті господиня вбирається в пишну одежу і кількома возами їде до церкви, де перед нею двері самі відчинились, як ось у цій колядці, що записана в Буковині:

Гой, знати, знати, хто господиня:
В неї в світлиці, як в веселиці,
В неї челядка у золоті ходить,
У золоті ходить, у добрі бродить,
У неї вози все кованиї,
У возах коні все ворониї;
Рано в неділю до церкви їде.
Гой, на перший віз лиш світло клала,
А на другий віз проскури клала,
А на третій віз сама сідала.
Приїхала ж вона перед світлий двір,
Перед світлий двір, перед Божий дім:
Сами ся двери та й отворили.
Всі ся єй святі та й уклонили,
Саме ся світло позажигало,
Самі ся книги та й розчитали:
На райських дверях сам Господь стоїть.
Сам Господі, стоїть, три служби служить
В своїй святині за господиню,
За господиню, на ім’я Ялину,
За єй цілий дім, на здоров’я всім!


Так оспівуються колядниками господар і господиня поставлені величальною піснею в ідеї хліборобського побуту в окремих колядках в ідеальне, виміряне щастя і багатство. Ідеалізація доходить кульмінаційної точки. В гіперболічних величаннях господар наділений інколи рисами напівмістичної істоти: він зображений сонцем, господиня — місяцем, діти — зорями; до господарського двору приходить сам Бог із святими і віщує врожай, благословляє доброю долею; Бог і святі орють і засівають ниву господаря, а Мати Божа приносить їм полудень.

Колядники цієї групи своєю ідеалізацією хліборобського побуту нагадують обжинки і, як думає Філарет Колесса, мають зв’язок з лемківськими «царинними» піснями.

Олекса Воропай "Звичаї нашого народу".



специально для dna.com.ua